Роман Кабачій — дослідник в галузі історії.

Існує переконання, що сучасна війна Росії є також боротьбою за біле населення. Незалежно від кількості росіян, які гинуть на українському фронті, захоплені території України та українці, яких Москва намагається асимілювати, перетворюючи на росіян і знову використовувати в конфлікті, є частиною цієї стратегії. Тож, звісно, що сучасні м'ясні атаки та загороджувальні загони – це їхня нова інтерпретація в сучасних умовах.

- Повернімося до основного питання - ціна цієї перемоги для України в Другій світовій війні. Якою вона є? Це зараз дуже актуально, оскільки воно стосується ідеологічних питань.

Її оцінюють навіть через призму матеріальних втрат. Наприклад, у відсотковому співвідношенні до економічних втрат Радянського Союзу. Україна зазнала 42-45% від загальних втрат СРСР. Внаслідок цього було знищено приблизно 700 міст і 28 тисяч сіл.

Згідно з оцінками, внаслідок конфліктів людські втрати серед цивільного населення становлять приблизно 5 мільйонів осіб. Додатково, близько 3,5 мільйона українців загинули, служачи в Радянській армії. Загалом, у рядах цієї армії воювало близько 7 мільйонів людей, і приблизно половина з тих, хто вижив, повернулася додому з травмами.

Визначити точний відсоток українців у складі Червоної армії є непростим завданням. Проте, згідно з різними оцінками, українці займали друге місце за чисельністю серед усіх етнічних груп.

Це дійсно складно сприйняти, адже йдеться про величезні числа. Однак, ще складніше усвідомити, що в часи Радянського Союзу намагалися зменшити масштаби українських втрат, не кажучи вже про сучасність.

Тоді, наприклад, згадували про трагедію Хатині в Білорусі. Проте трагічні події в українській Корюківці залишалися поза увагою. У цьому містечку німецькі та угорські війська знищили 6,5 тисячі жителів. І подібних селищ, які зазнали нищівних атак, було значно більше.

Дуже малий відсоток людей на Заході усвідомлює, що війна на східному фронті була значно жорстокішою. Наприклад, Голокост, що відбувався в Україні, не був таким, як у Польщі, де використовували газові камери; він був Голокостом розстрілів. Це означає, що матері спостерігали, як їхніх дітей вбивають, а діти ставали свідками вбивств своїх матерів. Таким чином, цей страхітливий досвід був навмисно відкритим і видимим для всіх.

У Західній Європі німецька окупація відзначалася значно м'якшими методами, і, якщо це слово доречне, можна сказати, що вона мала більш "цивілізований" характер.

Сучасна Росія далі вкладає кошти у власні наративи виключності і "російської перемоги". Ми знаємо, що вона возить свої фільми по фестивалях. І так насправді переламати цей наратив, що "радянський - це російський" важко, але нема на те ради. Ми мусимо це робити.

Важливо, щоб ми самі переоцінювали наш внесок, а також вжили всіх необхідних зусиль для підвищення обізнаності щодо ролі українців та України у перемозі в Другій світовій війні на міжнародній арені. Це має бути реалізовано як в академічних колах, так і в культурних ініціативах, а також у популярному дискурсі.

- Є така теза, що під час радянсько-німецької війни в СРСР до українців змінилось ставлення, зник терор, покращилась ситуація з мовою?

- Частково так. Тоді запровадили перед початком вигнання нацистів з України орден Богдана Хмельницького, який був єдиним Радянським орденом нагородним, не російською мовою написаним.

Під час війни Сталін намагався підвищити значення українців, але після її закінчення все змінилося. Розпочався процес згортання цих зусиль, а також формування міфу про велич російського народу та його тріумф. Замість того, щоб досліджувати кожну загибель, з'явилися могили невідомих солдатів.

Лише завдяки своїй роботі в музеї я зміг дізнатися, де загинув мій дідусевий рідний брат по материній лінії. У родині вважали, що він зник безвісти, проте насправді це була просто радянська бюрократія, яка не донесла до його рідного села інформацію про те, що він загинув у 1942 році в Смоленській області і похований там.

Розмиття термінів стало характерною рисою всього періоду існування Радянського Союзу. Загиблі вважалися радянськими громадянами, а не конкретно українцями, євреями, ромами чи представниками інших національностей. Це сприймалося як внесок "радянського народу", але насправді під цим терміном часто розумівся лише внесок російського народу.

Варто згадати про "невидиму" ціну, яку в СРСР ніхто не враховував. Це стосується тилових людей, які проживали на окупованих територіях, а також тих, хто потрапив у полон і згодом був відправлений до радянських концтаборів. Чи були взагалі оцінені ці втрати? Чи існують якісь дані, що стосуються не лише військових дій?

Я б зазначив, що це питання починає обговорюватися лише тепер. Ми досі не маємо чіткої інформації про те, скільки саме храмів і цінностей було знищено або втрачено внаслідок дій радянських військ.

Проте в нашому музеї існує спеціальний відділ, присвячений соціально-гуманітарним аспектам війни. Тут ми прагнемо дослідити та осмислити внесок жінок, становище дітей, а також національних меншин, зокрема євреїв, ромів та тих, хто намагався їм допомогти.

Це все треба просто переводити в більш людський вимір. У нас є комплекс записів, проведених одним з київських журналістів. "У 1962 році молодий журналіст "Робітничої газети" Володимир Литвинов отримав листа з проханням про допомогу від Анатолія Панчука. Чоловік був сиротою і прагнув віднайти інформацію про батьків або хоч про друзів у дитячому притулку". Журналіст опитував дітей, що пережили табір "Мертва петля". Це табір, який був створений у румунській зоні окупації, у Вінницькій області, де Південний Буг робить петлю, і на півострові цьому був розміщений в XIX столітті палац Потоцьких. Під час Другої світової війни туди зігнали тульчинських євреїв із околиць, біля 10 000 людей. Є фотографії нинішнього вигляду воріт табору "Мертва петля", тогочасних не знайшли ще поки...