РЕПОРТАЖ. Тривалий шлях до звільнення від російської окупації: свідчення жителів Олешків.

Ми, журналісти українських та закордонних ЗМІ, кілька годин чекали наших громадян, які понад добу добиралися до України з окупованих Росією багатостраждальних Олешків (Херсонська область). Як було обумовлено планом гуманітарної місії, вони їхали зі свого рідного міста автобусами до Анапи (РФ), потім -- літаками до Білорусі, а звідти знову автобусами до пункту зустрічі у Чернігівській області.

На майданчику все було готово для зустрічі -- намети ДСНС, Українського Червоного Хреста, благодійних фондів, волонтери, гаряча їжа, теплі ковдри і, звісно, корм для домашніх улюбленців.

Першою на майданчик заїхала вантажівка ДСНС, з якої долинали гавкіт, скавчання та нявкання. Волонтери одразу перевантажили тварин, наляканих і втомлених довгою дорогою, у вантажівку Українського Червоного Хреста.

"В цьому місці проживає приблизно 70 тварин, які всі потребують реабілітації," -- розповіла мені волонтерка з організації з порятунку тварин та охорони навколишнього середовища UAnimals.

Через деякий час на майданчику з'являються автобуси, а також довга черга автомобілів швидкої допомоги. Люди виходять з автобусів, вигукуючи: "Слава Україні!", "Рідненькі!", "Нарешті ми вдома!". Багато з них плачуть, як чоловіки, так і жінки... Хтось одразу починає турбуватися про свою вівчарку — як вона витримала дорогу, і прямує до вантажівки УЧХ. Інші діляться історією про те, як у Олешках вдалося знайти спільну мову з волонтерами та безперешкодно перевезти собак через річку — дрон успішно доправив їх до Миколаєва.

З евакуйованими одразу працюють волонтери, медики, психологи.

"Ми забрали лише найнеобхідніше: особисті речі, документи та фотоальбоми, що зберігають спогади про все наше життя. Не забула й ключі від квартири... Нам немає куди повертатися..." -- ділиться своїми переживаннями літня жінка.

Семидесятидворічна пані Оля, завершивши реабілітаційний курс, призначений для всіх, хто евакуювався, вирушить до своїх дітей в Одесу.

У кожного з приїжджих є власна історія. Більшість із них не має уявлення про те, що чекає на них у майбутньому, але всі вони пам'ятають про своє життя в Олешках.

"Я залишилася на самоті: чоловік пішов з життя, а минулого року загинув мій син. У мене є брат, що мешкає у Вінницькій області, і він запрошує мене до себе. У нас є родинний будинок, який пустує. Це складний крок, але я вирішила залишити Олешки. Відпрощалася, як кажуть, зі своїми близькими, адже не знаю, коли знову зможу відвідати їх на кладовищі," -- ділиться своїми переживаннями ще одна шанована жінка.

Жінка зазначає, що з продуктами в Олешках ситуація була дуже складною з травня.

"Ті, хто молодший, їздили на велосипедах або йшли пішки до Раденська. Я ж не брала участі в цьому. Навіть якщо мені запропонують мільйон, я все одно не піду. Вік вже не той, а на велосипеді я не можу кататися," - говорить співрозмовниця.

Вона зазначила, що в останні часи отримували гуманітарні ресурси.

"Гуманітарку наші скидали з великих дронів. "Баба Яга" називали ці дрони... Уночі не виходиш з дому -- світломаскування завжди було, але чуєш, що щось упало -- на ранок дивишся: гуманітарка, консерви, тушонка, крупи, макарони... А овочі потроху самі садили. Але вони виростали лише в тих, у кого була вода й генератори", -- ділиться спогадами пані.

На запитання про те, що б вона хотіла найбільше в цей момент, вона відповіла: "Солодощів. Самих смачнющих!"

До бесіди приєднується літній чоловік: "У вересні я вирушив на велосипеді за продуктами на відстань 20 км. Останні п’ять років я не катався на велосипеді. Мені вже 79 років. Я їхав дві години. Придбав продуктів близько 30-40 кілограмів. Повернутися назад на велосипеді не зміг. Тож довелося йти пішки з Олешок до Раденська, де велосипед був завантажений їжею... Весь шлях зайняв у мене шість годин. Ось так доводилося виживати".

Він продовжує: "Мені доводилося пересуватися дуже обережно, адже навколо було чимало замінованих ділянок. Лише сім днів тому я ледь не загинув... Я прямував додому, вже зовсім близько був, коли дрон вдарився в опору ліхтаря всього за кілька метрів від мене. Вибух, дим, важко дихати. Я на мить втратив зір... Як дивно, але мене не зачепили ті бетонні шматки, що розлетілися від стовпа... Це стало для мене останньою краплею: я зрозумів, що більше не можу залишатися тут і прийняв рішення виїхати".

Родина Михайла Палія з Олешків, включаючи його дружину та двох доньок, з нетерпінням очікувала на його повернення.

"Протягом двох років ми перебували під російською окупацією. Коли мені виповнилося 14, моя мама, сестра і я вирішили залишити Олешки, тоді як тато залишився. Ми виїжджали через російські фільтраційні пункти, і нас утримували на допиті протягом чотирьох годин, адже у нас не було російських документів," – поділилася Ліза Палій.

На запит, що приготували для тата вдома в Києві, Ліза зазначила: "Ми придбали сало і приготували борщ, щоб він зміг насолодитися справжньою домашньою їжею".

"Мені дуже хочеться, щоб подібні гуманітарні місії тривали. Важливо, щоб люди могли безпечно виїжджати з окупованих районів, не відчуваючи страху і не піддаючись перевіркам на російських контрольних пунктах," — підкреслила дівчина.

У Лізи є мрія -- побувати в Криму. У 2014 році родина планувала відвідати півострів, але цьому завадила російська окупація. Мрія не згасла. Дівчина вірить: після деокупації українських територій вона обов'язково поїде до Криму -- через наші Олешки.