"Ніч була наповнена яскравими зірками, і я звернувся до Бога з проханням: нехай залишить мене в живих." Це розповідь про Сергія Кумчака, бійця, чия історія надихає. | Експрес онлайн

Втративши кінцівки через удар дрона, він не впав у відчай. Він знову сідає за кермо та активно займається спортом.

Історія 42-річного чоловіка з Вінниці справляє глибоке враження. Після серйозних травм, отриманих під Покровськом, які призвели до ампутації його ніг та лівої руки, він не втрачає жаги до життя. Сергій Кумчак став символом мужності та незламності для багатьох своїх побратимів-військових.

"Закінчивши школу, я вступив до транспортного коледжу. Згодом, після строкової служби в армії, навчався там заочно. Далі у рідному Шпикові працював пожежником. Ми обслуговували понад 15 населених пунктів, оперативно виїжджали на місце події, гасили вогонь, рятували людей. Але після 13 років служби я звідти звільнився. Став підприємцем, виготовляв надгробні пам'ятники, -- розповідає Сергій Кумчак. -- З дружиною виховували двох доньок. Їм тепер 8 та 14 років. У 2023 році пішов до військкомату. Півтора року служив у роті охорони в одній з тилових частин Вінниччини. Опісля мене перевели у бойову 32-гу окрему механізовану бригаду. Невдовзі після навчання нас відправили під Покровськ".

Саме в цей день, 20 лютого, наш захисник отримав поранення, коли разом із трьома товаришами вирушив на поле бою, щоб забрати тіла загиблих побратимів.

"Це було дуже ризиковане завдання. Бо навіть перебігти з однієї позиції на іншу так, щоб тебе не помітили вороги, було непросто. А тут ми мали покласти чотирьох "двохсотих" на ноші й перенести до евакуаційних машин, -- згадує співрозмовник. -- Над головами весь час кружляли дрони. Ми вже майже добралися до потрібної точки, переходили дорогу біля населеного пункту Піщане. Я йшов останнім. Росіяни таки засікли нас. Побратими встигли відскочити, хоча і їх зачепило, а я -- ні. Дрон вдарив мені під ноги. Досі пам'ятаю той свист, спалах. Спробував підвестись, але не міг: права нога була перебита, ліва вище чобота висіла на сухожиллях. А рука була суцільним місивом. Глянув на небо, а воно зоряне-зоряне. У той момент так захотілось жити, що попросив Бога, аби залишив мене живим. Пообіцяв, що не опущу рук. Я став кликати на допомогу. І мій крик почув побратим Петро з Житомирщини. Коли ми познайомились, він ще сказав мені: якщо когось з нас поранить, то рятуватимемо один одного. Так і сталось. Товаришу було важко навіть відтягти мене у безпечніше місце, адже я був у повному екіпіруванні, на допомогу прибіг ще один побратим. Хлопці сильно ризикували життям, але не залишали мене. Довіку буду вдячний їм за це. Всю ніч побратими були поряд, обробляли мені рани, наклали бандаж, постійно давали воду. А вдосвіта загорнули у термопокривало і потягнули до машини. Та в якийсь момент різко спинились, поклали мене під кущ -- над нами знову з'явився ворожий дрон. У ті хвилини здавалось, що я навіть не дихав. Але безпілотник полетів назад, це і врятувало. Хлопці закинули мене в машину і помчали до стабпункту. У Покровську мене оглянув медик, тиск був дуже низький, поставили крапельниці, давали різні ліки".

Після того, як стан військового покращився, його транспортували до Дніпра. В дорозі Сергій зателефонував дружині, аби розповісти про своє поранення.

"Моя кохана, мама та діти — це основний сенс мого існування. І скільки ж чудових друзів і кумів мене оточує! — говорить Сергій. — Коли я отямився після наркозу після операції, зрозумів, що не зумів зберегти свої ноги, а й ліву руку також. Лише пізніше, коли читав медичні звіти, усвідомив, що, на жаль, це було неможливо. Довгий час страждав від фантомних болів, це дійсно жахливо. Мені надавали підтримку психологи. Коли мене привезли з Дніпра до лікарні у Вінниці, двері не закривалися — всі приходили на візити. Навіть побратими приїжджали. Мою восьмирічну доньку приблизно місяць готували до новини про те, що я втратив ноги та руку. Вона виявилася справжньою молодчиною, усе зрозуміла."

У лікарняній палаті Сергієві Кумчаку вручили почесний нагрудний знак головнокомандувача ЗСУ "Золотий хрест". Через чотири місяці після важкого поранення він став на протези, бо понад усе прагнув повернутися до звичного життя.

Протезування відбулося у Вінниці, і я усвідомлював, що якщо щось піде не так, тут завжди готові допомогти, -- ділиться військовий. -- Було непросто, але я не здався. Спочатку почав виходити на вулицю в тренувальних протезах, спеціально тренуючись на сходах та нерівних дорогах. Я дуже прагнув знову сісти за кермо, щоб відчути свободу пересування. І мені це вдалося. Автомобіль автоматичний, тому вносити зміни не потрібно. Моє праве коліно залишилося, тож я тисну на педалі. Кермо тримаю правою рукою, а лівою переключаю повороти. Забираю дітей з гуртків, вожу їх до школи та займаюся іншими справами. Я вже їздив на великі відстані -- до Львова та Чернівців. Якщо втомлюся, дружина може підмінити, адже вона в мене чудова водійка. Щодо побутових справ, нещодавно я замінив сифон біля мийки. Це вдалося. Я також вмію і люблю готувати, рідні завжди хвалять мою фірмову смажену картоплю.

Восени Сергій Кумчак почав регулярно відвідувати спортзал тричі на тиждень. Він виконує віджимання на протезі і займається боротьбою на татамі. Нещодавно він також повернувся до ще одного свого давнього хобі — стрільби. "Не так давно ми з побратимами поїхали до Карпат, цю подорож організували волонтери, — розповідає ветеран. — Ми побували в аквапарку, відвідали популярні туристичні місця і каталися на джипах у горах. Це було чудово!"

Сергій часто відвідує лікарню, де йому вдалося отримати шанс на нове життя. Він спілкується з пораненими військовими, щиро підтримуючи їх у важкі часи. "Після таких бесід багато з них зізнаються, що відчувають, ніби отримали друге дихання. Вони бачать, що навіть після серйозних травм я продовжую жити звичайним життям. Хлопці починають усвідомлювати, що протези – це не кінець світу," – ділиться він. "Я безмежно вдячний Богові, своїм побратимам і лікарям за порятунок, а також родині та друзям за їхню незмінну підтримку."