"Мене засмучує думка про те, що десь є постраждалі, а я не маю можливості їм допомогти," - поділився своїми переживаннями військовий лікар-анестезіолог.

Олександр Реготун не був у відпустці півтора року, адже не міг залишити службу

У військових умовах його позивний - "Ремарк". Олександр Реготун, лікар-анестезіолог у стабілізаційному пункті, вільні хвилини між прийомами поранених проводить за читанням книг. Його історія заслуговує на окрему книгу, але наразі він ділиться своїми спостереженнями про війну лише в соцмережах.

Через кілька місяців після повномасштабного вторгнення медик добровільно поїхав допомагати пораненим на фронт, що робить і нині.

ПЕРШЕ ВІДПРАВЛЕННЯ НА СХІД У СКЛАДІ "МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ"

- Кар'єра в мене складається просто чудово. За п'ять років, відколи працюю лікарем, пережив, мабуть, більше, ніж деякі колеги за свою 40-річну практику, - каже Олександр Реготун.

Він походить з Житомирської області та здобув освіту у Вінницькому національному медичному університеті імені М. Пирогова. Після завершення інтернатури працював у Києві. В осінній період 2020 року, коли пандемія COVID-19 досягла свого піку, він обійняв посаду лікаря-анестезіолога у відділенні інтенсивної терапії Олександрівської клінічної лікарні. За його словами, в той час він став свідком того, як багато пацієнтів втрачали битву за життя на його очах.

Ковід з точки зору людяності та гуманізму став справжнім випробуванням. Проте, з практичної перспективи, він приніс певну користь: я навчився ефективно працювати з великою кількістю важкохворих, що потім виявилося корисним на фронті, - ділиться своїм досвідом медик. - Я міг добу не спати, переходячи від одного пацієнта до іншого, але, на жаль, люди все ще помирали. Це змушувало мене сумніватися: чи роблю я все правильно? Але все має свою ціну. Саме в період пандемії у мене почали проявлятися ознаки професійного вигорання, і його пік збігся з початком повномасштабної війни.

У лютому 2022 року лікарня, де працював Олександр, активно готувалася до прийому поранених. Проте їх він так і не зустрів, оскільки маршрути евакуації були організовані зовсім інакше. Олександр зізнається, що почав відчувати виснаження від роботи в цивільній медицині. Він багато читав про травми та постійно оновлював свої знання. На певному етапі у нього виникла ідея, що настав час змінити своє життя, адже його навички можуть бути корисні на фронті.

Реготун залишив свою роботу, вступив до складу добровольчого батальйону "Госпітальєри" і 12 червня 2022 року відправився на свою першу ротацію на схід. Він перебував під Вугледаром разом із командою, яка вже відзначалася участю в бойових діях з часів АТО/ООС.

- Дуже добре запам'ятав свого першого пораненого, - згадує лікар. - Це молодий танкіст, якому було 20 із лишком років. Він мав 80 відсотків глибоких опіків. У пам'ять вгризлися його обпечені руки: юнак брався ними за танк, коли вилазив із нього. Ми з колегою-анестезіологом стабілізували бійця і я відвіз його у шпиталь у Кураховому нашим реанімобілем, який на тому напрямку був єдиним на всі бригади з апаратом ШВЛ і киснем. Пацієнт був живим, я його передав у відносно стабільному стані, але підозрюю, що він помер.

Він зазначає, що в екстремальних ситуаціях екіпажам танків часто не вдається швидко евакуюватися, оскільки це є вкрай складним завданням.

Олександр зазначив, що під час тієї ротації він відчув свою значимість, тому, завершивши її, вирішив приєднатися до наступної.

Протягом доби в Бахмуті медичний пункт прийняв 268 поранених.

Олександр вдруге вирушив у Бахмут разом із "Госпітальєрами". Він згадує, що під час їхнього в'їзду в місто ще панувала активність і життя. Проте через місяць, коли він повертався, ситуація кардинально змінилася — відбувалася масова евакуація.

Ця ротація виявилася набагато більшою випробуванням, ніж ми очікували. На стабпункті перебувало безліч бригад, а кількість поранених була просто неймовірною. Одного разу за добу ми прийняли 268 поранених, з них 60 - у критичному стані. Іноді я вивозив одного пораненого, повертався назад і знову вирушав по наступного. Бували ситуації, коли я доставляв поранених на межі можливого. Наш стабпункт час від часу піддавався обстрілам. Поруч з Бахмутською центральною районною лікарнею розташовувався стадіон, куди заганяли самохідні установки, з яких вели вогонь, а потім на нас обрушувалися снаряди, - згадує Олександр.

Після служби в Бахмуті Олександр недовго залишався на посаді в приватній медичній установі. Він зізнається, що сплеск адреналіну на початку повномасштабної війни відвернув його від депресії, але з часом вона знову нагадала про себе. Як фахівець, він усвідомлював, що цю проблему потрібно вирішувати. Тому вирішив піти з роботи і почати терапію з психотерапевтом.

Це був важкий етап у моєму житті, але з часом психотерапія принесла свої плоди. Мій стан почав покращуватися, у мене з’явилися нові ідеї та бажання діяти. Я задумався: "Чому б не спробувати змінити обстановку?". Знову зв’язався з "Госпітальєрами", і мене без проблем прийняли, адже анестезіологи завжди в дефіциті. Опинився у Лимані, де кількість поранених практично відповідала ситуації у Бахмуті. Я знову відчув свою значимість. Виконав багато корисної роботи, і після ротації я був задоволений собою, - розповідає мій співрозмовник.

Олександр їздив на фронт і допомагав пораненим як волонтер до травня 2024 року. Потім підписав контракт із ЗСУ. У його військовому квитку вказана посада санітара, бо він не має офіцерського звання, але на стабпункті виконує обов'язки лікаря-анестезіолога. Нині "Ремарк" зі своїм підрозділом перебуває на Харківщині.

"ЗРОБИЛИ ВСЕ, ЩО МОГЛИ, АЛЕ ВІЙСЬКОВИЙ ПОМЕР"

Мене серйозно насторожує, коли чую висловлювання про те, що ми рятуємо життя. Стабпункт — це лише перший крок до справжнього порятунку. Якщо поранений не помер у нас, це не гарантує його подальшого виживання, оскільки попереду чекає складний процес лікування, який може супроводжуватися ускладненнями. Сподіваюся, що мені вдалося врятувати хоча б одну людину. Я добре усвідомлюю цінність життя: його легко втратити, але зберегти — це справжнє мистецтво, — ділиться своїми думками медик.

В одній зі своїх спогадів про медичну практику під час війни, лікар зізнається, що є один випадок, за який він відчуває глибоке каяття. Це сталося восени 2023 року під час ротації в Серебрянському лісі. Коли Олександр збирався трохи відпочити після безсонної ночі, на базу прибув військовий транспортер. Йому запропонували допомогти з вивантаженням тіл загиблих солдатів і кладенням їх у мішки. Лікар згадує, що серед загиблих були хлопці віком до 25 років. Він не встиг усвідомити побачене, адже робота вимагала негайної уваги - до стабілізаційного пункту почали надходити важко поранені.

В той день ми мали одного пораненого, чий вигляд і ім’я я вже не згадую, але його історія залишилася в пам’яті назавжди, — ділиться переживаннями "Ремарк". — Осколок влучив йому в грудну клітку, і, незважаючи на важкий стан, він зміг дійти до нас з невеликою допомогою. Ми намагалися надати йому медичну допомогу, але, на жаль, незабаром серце зупинилося. Реанімаційні заходи тривали 40 хвилин, але, на жаль, ми не змогли його врятувати. Нам довелося завершити процедури, адже надійшло повідомлення про ще одного важко пораненого. Ми зробили все можливе, але солдат помер. Досі мучить думка: чи не було десь помилки. Проте на це запитання ми ніколи не знайдемо відповіді. Після того я намагався зібрати більше інформації, радився з досвідченішими колегами, щоб зрозуміти, де могла статися помилка. Але, здається, ми діяли правильно. У медицині буває так, що навіть при найкращих зусиллях пацієнт може загинути.

Через кілька місяців після тієї ротації Олександр почав страждати від нав'язливих спогадів про загиблих, яких він вивантажував, і про воїна, якого не вдалося врятувати. Яскраві образи та запахи тих трагічних подій знову оживали, коли він прогулювався вулицями свого рідного міста. Психотерапевт поставив йому діагноз посттравматичного стресового розладу, і з цим довелося серйозно попрацювати.

Лікар із власного досвіду знає, що людину можна забрати з війни, а от війну з неї - ні. Пригадує своє перебування в населеному пункті Темирівка. Там росіяни постійно починали обстріли о 4-й ранку зі ствольної артилерії та "Градів".

Звук, який видають снаряди "Граду", нагадує хлопок, коли закриваються бічні двері автомобіля Ford Transit. Одного разу, повертаючись додому, я йшов вулицею, і раптом хтось різко закрив двері в такому авто. Від цього звуку я неочікувано злякався, аж голова втягнулася в плечі. Але через кілька секунд зрозумів, що це всього лише машина, - розповідає військовий.

Тепер практично неможливо здійснити евакуацію поранених.

"Ремарк" відзначає, що він постійно слідкує за тим, як зміни на фронті впливають на типи поранень військовослужбовців. У минулому 2022 році спостерігалася велика кількість травм, викликаних мінно-вибуховими пристроями, і тяжко поранені могли бути евакуйовані на стабілізаційні пункти. Проте, під час контрнаступу в 2023 році, коли російські війська активно мінували території, з'явилася значна кількість бійців з ампутаціями.

Тепер дрони здійснюють контроль над усім, що ускладнює евакуацію поранених. Багато з тих, хто отримав важкі травми, не можуть дочекатися допомоги і повільно вмирають на очах у своїх товаришів. Масштаби цієї трагедії вражають, і ситуація стає дедалі гіршою. Нещодавно, під час однієї з змін, я зрозумів, що лікарі поступово стають непотрібними, адже важко поранених майже не залишається. Мене гнітить думка, що десь є люди, які потребують допомоги, а я не можу їм її надати, - ділиться своїми переживаннями медик.

ТЕРАПІЯ ЗІРКОВИМ НЕБОМ

Олександр звик до напруженої роботи на стабпункті. Але найскладніше для нього — це ті моменти, коли кількість поранених зменшується, і починається бездіяльність. У такі часи, як він зазначає, з'являються "неспокійні думки, які далеко не завжди ведуть до позитивних результатів".

Для боротьби з цим, "Ремарк" занурюється у світ художньої літератури, читаючи з власної електронної книги. Своє позивне він обрав на честь автора, якого найбільше шанує. На його думку, література є найпоширенішим мистецтвом, доступним для тих, хто на фронті.

- Я усвідомлюю, що служба в армії може призводити до деградації, адже ті навички, які я здобуваю під час війни, після завершення конфлікту можуть виявитися марними. Щоб не втратити зв'язок зі своєю професією, я регулярно читаю спеціалізовану літературу та намагаюся оновлювати свої знання, - ділиться військовослужбовець.

Ще одним джерелом його терапії став телескоп, який подарували побратими, дізнавшись про захоплення Олександра — спостереження за зоряним небом. На телефоні військового зберігається безліч знімків глибокого космосу, хоча на фронті це небесне видовище часто затінюється яскравими спалахами від вибухів КАБів.

Виснажений і вигорілий медичний працівник є малоефективним.

У вересні 2025 року Олександр долучився до програми психологічного відновлення благодійного фонду Repower, яка орієнтована на військових медиків та лікарів. Кандидатуру Реготуна подала бригада - і він пройшов відбір. Програма проходила у Швеції у форматі відрядження, а не відпустки.

Протягом війни я настільки змінився, що мав цілу палітру почуттів: від порома, яким ми плили з Польщі до Швеції; до цивільного літака, що не несе загрози, а лише перевозить людей; і до незайманого осколками лісу, де хочеться провести час. Перший тиждень програми виявився нелегким, адже одного ранку, відкривши новини, я дізнався про масований обстріл в Україні. Відчуття провини за те, що я не на місці, охопило мене. Проте згодом я зосередився, адже програма була дуже інтенсивною: ми постійно займалися чимось, подорожували. Цей проєкт має благородну мету — підтримувати тих, хто допомагає іншим, — зазначає медик.

Він поділився, що сеанси групової психотерапії справили на нього величезне враження, адже спостерігав, як спочатку стримані учасники поступово відкривалися. З усмішкою зазначив, що єдиним недоліком програми є її брак часу.

- Психотерапевтичний аспект цього проєкту вражає, і його позитивний вплив відчувається вже з моменту прибуття на київський вокзал, - зазначає Олександр. - Чудові організаторки створюють атмосферу тепла та затишку, піклуючись про нас і наші потреби. Люди навколо надихають продовжувати працювати, нагадуючи, що є за що боротися. Після завершення програми я відчув значне полегшення, внутрішня напруга зникла. Я також фізично відновився, і знову відчув бажання повернутися до роботи, яку колись так любив. Втомлений та вигорілий медик не може ефективно виконувати свої обов’язки. Відпочивши, людина стає набагато продуктивнішою.

Після завершення програми її учасників не лишили сам-на-сам із труднощами, що можуть виникати. Усі мають контакти проєкту та психологів, до яких можна звернутися в разі необхідності.