Капелан з Маріуполя став опорою для 26 дітей - Стиль життя | Експрес онлайн

Чотири сини капелана зараз служать на передовій.

Після початку повномасштабної агресії Альберт Хом'як разом із сім'єю був змушений покинути рідне місто, яке тепер під контролем окупантів. Спочатку вони оселилися в Чернівцях, потім переїхали до Запоріжжя, а зараз намагаються облаштуватися у Вінниці. Тут, у віці 58 років, Альберт координує діяльність місцевого підрозділу капеланського батальйону, активно допомагаючи як військовослужбовцям, так і цивільним мешканцям прифронтових районів, а також виховуючи трьох своїх синів. Ще четверо його дітей перебувають на фронті, а одинадцять — живуть за межами країни.

"Родом я з Кривого Рогу, там приблизно п'ять років очолював реабілітаційний центр для дорослих, допомагав алко- та наркозалежним. 25 років тому познайомився з хлопчиком-сиротою, якого разом із іншими дітьми з дитячого будинку привезли до церкви, яку я відвідував. Хлопча мене настільки вразило своєю щирістю та відкритістю, що вирішив забрати його до себе. Почав оформляти опікунство. Дізнався, що хлопчик має рідного брата. Тож у 2006 році в мене вже було двоє синів, -- розповідає Альберт Хом'як. -- Тоді до мене прийшло розуміння, що можна бути татом не лише біологічних дітей, бо батьківство народжується із серця. Помітив, що й сам зміню­юсь на краще.

Згодом я зустрів жінку, з якою вирішив одружитися. На жаль, через два роки, у 2011-му, вона пішла з життя. Відтоді я став удівцем. У моєї дружини було троє дітей, і я взяв їх під своє крило. У 2013 році ми переїхали до Маріуполя, де церква надала нам великий і комфортний дім. Саме там наша родина поповнилась Русланом, який має інвалідність, та Олексієм, який залишився без батьків. Пізніше до нас приєдналися ще троє прийомних хлопців і троє названих дітей. За своє життя я виховав загалом 26 дітей, і всі вони звуть мене татом. Я готовий на все для своїх синів.

За словами співрозмовника, він виховував своїх дітей у дусі патріотизму. З моменту початку Євромайдану, батько разом із старшими синами вирушав до столиці, щоб підтримати мітингувальників. У 2014 році вони активно брали участь у протестах проти сепаратистів у Маріуполі. Коли місто було звільнено від окупаційних сил і туди прибули бійці 72-ї механізованої бригади, Альберт Хом'як став капеланом, а також займався волонтерською діяльністю, до якої залучав і своїх дітей.

"Серед моїх вихованців є вже дорослі, які створили власні сім'ї. Зараз семеро з них живуть у Фінляндії, троє – у Німеччині, а один – у США, – розповідає пан Альберт. – Після початку повномасштабної війни мені та молодшим дітям довелося залишити наш просторий дім площею 280 квадратних метрів, сад і все господарство... Ми зібралися за півгодини. Тепер ми орендуємо житло у Вінниці разом із моїми найменшими синами – 14-річним Миколою, 16-річним Глібом та 29-річним Олексієм. Микола родом з Краматорська, його мати відмовилася від нього минулого року. Гліб вже два роки зі мною, він прекрасно грає на флейті. У Вінниці я займаюся координацією місцевого осередку капеланського батальйону."

Говорячи про своїх чотирьох синів, які зараз служать на фронті, співрозмовник не приховує своїх глибоких переживань. Всі вони вирішили стати добровольцями навесні 2022 року.

Михайло служив у Третій штурмовій бригаді, а згодом змінив підрозділ. Нині він знаходиться в Херсонській області. Володимир, тим часом, виконує свої обов'язки на Донеччині. Максим, який втрапив у жорстокі бої на Запоріжжі, втратив обидві ноги. Пробув рік вдома, а потім підписав новий контракт і тепер служить у підрозділі, що займається управлінням БпЛА на Покровському напрямку, використовуючи протези. Але найбільше гіркоти у серці викликає 28-річний Богдан. Він служив у штурмовій бригаді і зник безвісти під час бою 28 червня цього року на Луганщині. Побратими вважають, що, ймовірно, він отримав смертельні поранення. Проте надія вмирає останньою. Я молюся і чекаю на сина. Вірю в диво, адже як інакше продовжувати жити?! – зі сльозами на очах говорить Альберт Хом'як. – 15 червня цього року, перед виходом у бойову позицію, син ще привітав мене з Днем батька. "Дорогий тату! Ти — мій головний приклад для наслідування, і я хочу, щоб ти завжди був поруч. Люблю тебе" — це були останні слова Богдана...

Пан Альберт зазначає, що підтримує спілкування з дітьми через сімейний чат у соціальних мережах.

Щодня ми звітуємо про наші справи та ділимося фотографіями, щоб не відволікати синів-воїнів. У мене вже є семеро онуків, а найменшій дівчинці в грудні виповниться лише рік. Я дуже пишаюся, що мої онуки носять моє прізвище, адже двоє моїх синів вирішили стати Хом'яками, – розповідає мій співрозмовник. – З молодшими ми вдома поділили обов'язки. Микола, наприклад, смажить надзвичайно смачну картоплю з хрусткою скоринкою і цибулею. А я обожнюю готувати м'ясні страви. Коли роблю котлети, то відразу готую 30–40 штук. Якщо варю суп, то приблизно сім літрів. У мене, до речі, є кілька наборів посуду, які я зберігаю для святкових нагод. Востаннє ми збиралися всією родиною ще в 2021 році. Але я вірю, що після закінчення війни ми ще не раз зустрінемося і піднімемо келихи за Україну. І знову скажу своїм дітям та онукам, як сильно їх люблю. Сподіваюся, що почую у відповідь те ж саме.