Дві ложки бульйону та жахливі тортури: звільнений з полону солдат вразив свідченнями про свої муки в Росії.

Історія родини Романів відома, мабуть, кожному в Україні. Пан Іван та пані Галина не пропустили жодного обміну протягом року, зустрічаючи тисячі незнайомих синів, лише щоб почути те бажане: "Ваш Ваня вдома". Два тижні тому їхній єдиний син повернувся з російського пекла, де провів три з половиною роки. Після карантину сім’я нарешті знову зібралася разом.

Про це йдеться у матеріалі кореспондентки ТСН Неллі Ковальської.

Щоб нарешті обійняти сина без посередництва лікарняного скла, батьки подолали сотні кілометрів з Чернігівщини до Вінниччини. Два тижні тому відео, на якому пан Іван отримує повідомлення про повернення сина, стало вірусним у мережі. А сьогодні – жодних екранів, тільки справжні обійми.

Ваня першим ділом збігав у перукарню. Три роки в російських тюрмах його голили налисо, тож понад усе хотілося просто привести себе до ладу. Поряд із ним -- син Сашко. Коли тато пішов на війну, він був зовсім малим. Тепер -- ледь впізнає, але не відходить ні на крок.

Найсильніше захоплення Івана пов'язане з автомобілями. Він зізнається, що за чотири роки не мав нагоди сісти за кермо, тому, коли побачив машину своїх друзів, його очі спалахнули від радості.

За кермом Іван нарешті усміхається. Він розповідає, що психолог запевнив його: "У мене все в порядку". А вижити в неволі йому вдалося завдяки одній єдиній мрії.

Іван Роман: "Я мрію відвезти свою дитину в Діснейленд. Цю ідею я придумав два роки тому, щоб спростити наше життя. Мені потрібно було знайти мету, жити для своєї дитини і боротися за наше майбутнє, незважаючи на всі труднощі."

Шлях Івана до армії виявився складним: у Чернігові його не прийняли на службу через титанову пластину в руці. Тоді він вирушив на Закарпаття, де підробив печатку в військовому лікарському комісаріаті і взявся за службу. На фронті він пробув лише 5 місяців.

Протягом трьох з половиною років він подорожував по всій Росії. Почавши з Горлівки, він відвідав Бійськ у Алтайському краї, а завершив свою подорож у Вязьмі, розташованій під Смоленськом.

Іван Роман про свій досвід у полоні: "Там, де часто б'ють. Прокидаєшся, їси, а потім чекаєш на 'перевірку', під час якої отримуєш удари. Якщо є можливість вийти на прогулянку чи в баню, то повертаєшся назад із синцями. Але з часом звикаєш, і це вже не так важливо. Найбільше вражає те, що можуть бити з усіх боків, і ти вже не відчуваєш болю. У Бійську давали лише дві ложки супу, якби не хліб, ми б всі загинули".

Найскладніше, за словами бійця, було спостерігати за новинами. Коли на екрані телевізора повідомляли про обмін тисячі осіб, а ти знову залишався у своїй камері – "це справжній кошмар".

Напередодні Нового року в камері провели опитування стосовно готовності до обміну. 2 жовтня Івана помістили в автозак.

Іван Роман: "Нас тривалий час перевозили, з зав'язаними очима і зв'язаними руками. Коли я вийшов останнім, якийсь чоловік, який не виглядав як росіянин, схопив мене за руки і сказав: 'Знаєш, брате, ти їдеш додому!'. В той момент я усвідомив усе. А коли побачив людей з прапорами, що стояли вздовж дороги біля кордону, я просто не зміг стримати сліз".

У домі Івана на нього чекав стіл, який тато приготував на "особливий запит". Все те, про що Ваня мріяв у холодних камерах Алтаю: мамина ковбаса, сало, млинці, салат "Шуба" та запечений гусак.

Несважаючи на жорсткі методи виховання в юності, саме полон став тим фактором, який дозволив батькові та синові усвідомити справжню цінність їхніх почуттів. Тепер їхні мрії зосереджені лише на житті.

Нагадаємо, 5 лютого, додому повернулися 157 полонених українців. Батько Іван Роман дізнався, що його син звільнений, і не зміг стримати емоцій.