Дмитрий Михалев: Нация без направления: зачем Украине требуется глобальная концепция -- Блоги | OBOZ.UA

Формування стратегічних цілей у сфері зовнішньої та оборонної політики будь-якої країни неможливо без національної концепції, яка, у свою чергу, не базується лише на реалістичних і досяжних завданнях, а більше на етнічних та історичних уявленнях народу, своєрідному "генетичному коді" нації. Національна концепція повинна мати чітко окреслену, майже недосяжну мету і не повинна зосереджуватися на конкретних процесах, таких як "боротьба за свободу" чи "прагнення до соціальної справедливості". Ідея має бути виражена всього кількома словами, проте за цими словами має стояти глибокий зміст, зрозумілий кожному, хто вважає себе частиною цієї нації.

Для прикладу можна привести реваншистські ідеї "Велика Румунія" чи "Велика Угорщина", регіональні ідеї Пантюркізму (Туреччина) чи Інтермаріуму (Польща), або більш глобальні такі як Pax Americana, Великий Китайський порядок, ну і звісно ж "Рускій мір". І за кожним з цих словосполучень, хоча і важко досяжних, стоять стратегічні цілі та цілком визначені кордони, у тому числі за рахунок земель сусідів. Ці ідеї науково обґрунтовані в сотнях, якщо не тисячах наукових робіт національних університетів тих країн та підняті вищою воєнно-політичною елітою країн на державний рівень.

Порівнюючи країну з кораблем, можна стверджувати, що національна ідея виконує роль навігаційного пристрою для цього судна. Держави, які мають ясну національну ідею, можуть впевнено прокладати свій шлях у світовому океані, тоді як ті, що її не мають, просто пливуть за течією. Якщо запитати звичайного українця про національну ідею, можна почути безліч відповідей. Багато з них говоритимуть про боротьбу, прагнення до незалежності, а деякі навіть згадають про Європейський Союз і західні цінності. Це зовсім не свідчить про відсутність національної ідеї в Україні; швидше, за майже 35 років незалежності, вона не була чітко визначена та науково обґрунтована. До того ж, ця тема не отримала належного піднесення на державному рівні з боку керівництва країни.

Національна концепція України була затоптана історичними подіями, але її коріння глибоко закладені в генетичному коді нації. Вона проявляється у вишуканих візерунках рушників та вишиванок, звучить у народних піснях і відчувається на інтуїтивному рівні тими, кому не байдужа доля країни. Це можна назвати "голосом предків". Її вплив виходить далеко за межі самобутнього українства, охоплюючи простори від Балтійського до Каспійського морів. Саме це духовне начало спонукало мільйони українців на початку повномасштабної війни захистити свою землю. Адже без вищої мети не було б і сенсу в захисті.

Історично, фундаментальні засади зародження державності на теренах України будувались навколо транзитних можливостей вільного пересування водними шляхами з Балтійського до Чорного та Каспійського морів і навпаки. Ці можливості забезпечували як фінансово-економічний підйом, шляхом торгівлі, так і воєнні переваги, внаслідок швидкого перекидання військ та логістики. Пращурам українців було притаманно річково-морський спосіб мислення, в той час, як у панівних кругах Україні з 1991 року домінує, отриманий у спадок від радянської Москви, континентальний. Проте найбільшого розквіту наші землі зазнавали саме тоді, коли нарощувалась морська компонента. Це були часи грецьких колонізаторів, і в першу чергу Русі та козацьких походів часів Речі Посполитої, які брали свій початок від скандинавської теорії зародження Русі.

Коли мова йде про формування національної ідеї, я особисто вважаю, що використання терміна "Україна" в цьому контексті є недоцільним. Це може призвести до обмеженого та навіть хибного розуміння нашого розвитку. Згідно з історичними літописами та картами європейських мандрівників, топонім "Україна" не охоплює всю територію Русі, а, отже, й сучасної України. У різні епохи під цим поняттям розуміли різні території, переважно центральні області, такі як Черкащина, Вінниччина, Кіровоградщина, Полтавщина, південна частина Київщини та західна частина Дніпропетровщини. На картах XVII століття поряд із позначенням "Україна" можна зустріти терміни "Russia Pars" (Руська земля), що відноситься як до колишнього Галицького князівства, так і до Волині, Полісся, Поділля та інших регіонів. Таким чином, це автоматично виключає можливість розширення історичного терміна "Україна" на всю територію сучасної держави.

Я не можу погодитися з думкою М. Грушевського та інших радянських істориків, які стверджують, що топонім "Україна" означає прикордонну територію та походить від московитського слова "окраіна". Цікаво, що на деяких картах зустрічається топонім "Вкраїна". Враховуючи це, варто звернути увагу на теорію українських мовознавців (таких як Грінченко Б.Д., Шевченко Ф.П., Єрмоленко С.Я., Скляренко В.Г., Андрусяк М.Г., Русанівський В.М., Байцар А.Л., Півторак Г.П.), які трактують "Україну" як землю або край. Отже, слово "Україна" може означати "у краю" або "на землі", що вказує на певну територію, яка, можливо, визначала центр руських земель. Крім того, варто звернути увагу на практику давніх скандинавів, які використовували приставку "land" для позначення країв чи земель, що знову ж таки веде нас до скандинавської теорії походження Русі.

Водночас, термін "Київська Русь", штучно введений російськими імперськими та радянськими істориками, сильно спотворює реальний хід історії. Історія надає безліч прикладів подібних спотворень, серед яких яскравим прикладом є Візантія, що ніколи не називалась так у своєму часі. Так само можна було б говорити про Лондонську Англію чи Паризьку Францію. Вважаю, що російські історики навмисно перекрутили історичну назву Русь, що позначала середньовічну європейську державу з політичним центром у Києві, щоб створити уявлення про існування альтернативного політичного центру, зокрема Московської (Володимирської) Русі, яка насправді ніколи не існувала в такій якості. Важливо зазначити, що російська державність виникла на основі розвалу Монгольської імперії, що визнають навіть російські політологи. Наприклад, С. Караганов, хоч і є прихильником імперських ідей та українофобом, у своїй статті наприкінці 2024 року "Вік війн?" зазначає таке:

Погружение в новый мир требует осознания своих азиатских корней. Великий князь Александр Невский, значимая фигура русской истории, не только получил ярлык на правление от Батыя в Сарае, но и подтвердил его в столице Монгольской империи — Каракоруме. В 1248-1249 годах он совершил путешествие по регионам нынешней Центральной Азии, Южной Сибири и Монголии. Именно оттуда, спустя несколько лет, начал свой путь к величию великий хан и будущий император Хубилай, основатель династии Юань, который объединил Китай, Монголию, Корею и соседние страны под своей властью. Мы знаем о нём благодаря путешественнику Марко Поло. Скорее всего, Александр и Хубилай пересекались в своих путях. У Хубилая была христианская мать, а в его армии сражались русские воины, recruited из Смоленщины и Рязанщины. В свою очередь, в войске Александра также были монголы, чью власть он стремился свергнуть, но в то же время использовал их для защиты от западных врагов, угрожавших, как бы мы сейчас сказали, идентичности Руси. История отношений между Россией и Китаем гораздо более многогранна, чем это обычно представляется.

Москва, бувши одним з уламків Русі, що на сотні років потрапила під вплив монголів і татарів формувала свою модель державобудування на прикладі великої континентальної імперії, в майбутньому поглинувши більшість її земель, і сама перетворилась на велику континентальну імперію. А отже, так звана "сибірізація Росії", та повернення її до свого коріння відкриває перед Україною історичну можливість повернути собі своє коріння, вкрадене за сторіччя поневірянь у якості колонії. При цьому, варто відзначити, що абсолютно немає нічого крамольного в тому, що Україна історично є центром давньої Русі, а отже центром істинного не спотвореного Москвою "Руського світу", звідки починаються витоки української державності. Навпаки, наша більш ніж тисячолітня історія, має бути предметом гордості та більш глибокого наукового вивчення неполітизованими істориками. Дуже дивним виглядає заперечення деякими політологами нашого історичного коріння тільки через його співзвучність з самоназвою колишньої метрополії. Наче вони таким чином хочуть протиставити себе крадієві, замість того, щоб повернути своє.

Незалежно від обставин, сьогодні значна частина північних територій Русі входить до складу Росії та Білорусі. Це, в свою чергу, постійно призводитиме до напруження на межі геополітичного розлому між Україною та Росією, а Білорусь вимушена буде балансувати на межі виживання. Економічні та культурні інтереси Росії у взаємозв'язках з більш розвиненою Європою не дозволять у найближчому майбутньому відмовитися від намірів контролювати серце Русі — Україну. На той же час, сучасні зміни в економічному та культурному розвитку на користь Азії, особливо Китаю, відкривають Росії нові можливості для перенесення центру її духовного, політичного та економічного життя до Уралу та Сибіру. Це створює умови для проекції впливу Києва на всі території, які колись належали Русі. Ідеться не про військовий вплив чи експансію, а скоріше про культурний та економічний вплив. Мова йде про формування так званого "Руського світу", навіть у межах кількох країн, у його автентичному та незайманому вигляді, як частини могутньої східноєвропейської цивілізації з геополітичним центром у Києві.

Сьогодні ми маємо нагоду ретельно дослідити та переосмислити нашу величну історію, відкинувши всі стереотипи та наративи, які накладалися на нас протягом століть колонізації. Важливо вийти за межі вузьких ідеологічних рамок, які намагаються нав'язати як зовнішні "друзі", так і внутрішні ізоляціоністи, що сприймають Україну як щось обмежене. Вони часто возвеличують дрібниці, засуджуючи при цьому великі досягнення, що виходять за межі їхнього провінційного, колоніального світогляду в стилі Австро-Угорщини. Серце української нації б'ється в луні Холодного Яру, струменить у водах Дніпра, Бугу та Сіверського Донця, омивається хвилями Азовського та Чорного морів, а також здіймається до гострих вершин Карпат. Воно простягається по безкрайнім просторам Дикого Поля і ховається в густих лісах Полісся та Сіверщини.

Народ має пробудитися і почути "голос своєї крові". Важливо усвідомити, що немає потреби щодня доводити свою приналежність до європейської культурної сфери, адже наше коріння сягає глибоко в історію величної середньовічної держави Русь, що у свої найвищі часи простягалася від Балтійського до Чорного та Каспійського морів. Це була країна, яка прийняла християнство від Східної Римської Імперії, тогочасного центру світової культури та економіки. І, незважаючи на окупацію 20% нашої території, для Європи ми залишаємося важливими! Ми маємо величезний потенціал! Тому ми повинні діяти відповідно до цього. Надзвичайно важливо щодня долати в собі та в оточенні комплекс неповноцінності та наслідування. Нам слід перестати втілювати образ нації-жертви і нарікати на несправедливість. Світ завжди був, є і, ймовірно, залишиться несправедливим. Слабких пригнічують, а ми не слабкі. Ми нація, яка протягом більшої частини своєї історії вела війни. І наше світло засяє, щойно ми визначимо свій шлях у буремному морі світової історії.

А отже, Національна ідея має бути джерелом сили народу, і тому не може ґрунтуватись на засадах пацифізму чи смиренності. Необхідно рішуче відкинути будь-які насаджені зовнішніми силами наративи про миролюбність та працьовитість українського народу, які формують такий собі образ придуркуватого селюка у шароварах та красивої дівчини легкої поведінки у віночку. І поки Україна не зайняла гідне місце у новому світовому порядку та європейській сім'ї народів, не довела своє право на існування як незалежна національна держава, до тих пір ми мусимо формувати серед нового покоління образ українця-воїна, українки-матері. Так... Це не зіставно з нашими минулими уявленнями про ліберальну державу та мирне життя, але ми мусимо йти на цей вимушений тимчасовий крок перед лицем загарбання, щоб не допустити того, що вже не раз було в нашій історії.

Тож навколо чого слід будувати національну ідею?...

Вважаю, що доцільно це робити навколо нашої історичної ідентичності. Періоду, коли наша країна була на піку своєї могутності. Це не лише історична правда, а й геополітичне бачення, у якому Україна -- не околиця, а серце великого простору, що живиться з джерел Русі. Наша ідея -- не "вижити", а відродити культурну й політичну тяглість тисячолітньої цивілізації зі столицею в Києві. Тож запропоную свій варіант національної ідеї -- це Велика Рутенія. Не як імперія, а як цивілізація, як центр нової східноєвропейської сили. Саме навколо неї можуть формуватися наші стратегії, наша культура, освіта, армія й дипломатія. Бо без національної ідеї не буде національної держави.