Мета

Андрій несподівано розповів Оксані про те, що з ним відбувається. Вона навіть не помітила жодних ознак, які могли б натякнути на іншу жінку. Їхнє життя текло, як звичайне, з роботою та вихованням дітей... але в його серці спалахнула любов. Оксана залишилася без слів, без сліз. Всередині все ніби зупинилося, стало кам'яним. Тієї ночі вона заснула в порожньому, холодному ліжку, відчуваючи себе такою ж бездушною і самотньою. Ранковий гучний вибух її не злякав. Але коли пролунав ще один, ближче, вона зі страхом вискочила з-під ковдри і помчала до вікна. Над їхнім будинком пролетів гелікоптер з агресивним гуркотом. У спальню вбігли діти. Старший, Макс, підніс їй телефон, показуючи щось важливе.

— Мамо, це війна.

Після цього зателефонувала Танюха, моя кума з Києва.

Гатять. Оксано, Росія почала агресію. Конфлікт.

За вікном, під стінами будівлі, у світлі ранкових сутінків паркувалися автомобілі, навколо яких метушилися люди. У багажники швидко закидали валізи, завантажуючи якісь незграбні пакунки. За мить машини, одна за одною, різко стартували і зникли з поля зору.

— Оксанко, чому мовчиш? Які плани? — запитала Таня, її голос трясся від емоцій, але Оксана була в мовчанні, її думки плуталися і не хотіли складатися в чітку картину.

Вікно спальні виходило на поле, за яким була Буча. Там, ніби велетенські чорні комахи, кружляли гвинтокрили. А за її спиною стояли діти -- Макс, Антон і Софія.

-- Мам, тривожні валізи треба збирати.

Так, валізи, які вони кілька тижнів тому зібрали, а потім, почувши заспокійливі промови влади, розібрали.

-- Тань, треба дізнатися, що у нас з укриттями.

-- Так, ти права. Знайти укриття. Якось перебудемо. Думаю, це ненадовго.

За вікном лунала безперервна стрілянина. Діти вирушили збирати свої найцінніші речі. Тим часом над Ірпенем піднімалося холодне лютневе сонце.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

За кілька годин зателефонував Андрій. Сказав, що приїде. Якраз у той час Оксана лаштувала на кухні бутерброди. Руки зрадницьки затремтіли. В грудях люто запекло від образи за зраду -- як він міг? Але Андрій їде до них. Тож, незважаючи ні на що, до Оксани поверталися усвідомлення і впевненість, що разом вони таки з усім впораються.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Гупало майже безперервно. Дорогами повільно рухалися тягнучки автомобілів на виїзд із міста. Оскільки вирішено було перечекати війну вдома, Оксана з Андрієм вирушили на пошуки укриття. З укриттями в місті була халепа, поруч жодного більш-менш безпечного. І навіть в абсолютно необлаштовані обшарпані і захаращені підвали набивалося стільки народу, що не продихнути. В разі обвалу будівлі таке укриття могло запросто перетворитися на братську могилу. Тож прийняли рішення під час тривог залишатися в квартирі і дотримуватися правила двох стін.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Черга за покупками тягнулася з магазину аж на подвір'я. Високо в небі пронісся звук винищувача. Хто знає, свій це літак чи ворог. Проте люди не зрушували з місця. Вони залишалися на місці. Андрій та Оксана переважно мовчали, слухаючи розмови навколо. Чоловік опустив погляд вниз:

-- Я... хотів поговорити.

— Про що саме? — Оксана передбачала щось подібне. Вона навіть була готова знайти йому пробачення. Що ж, у житті трапляється всяке... У них адже є так багато спільного і чудового. І, до того ж, діти...

-- Ти нічого такого не подумай, -- Андрій зітхнув, опустив очі. -- Я побуду з вами зараз, але Христину покинути не можу...

Христина... Ту курву, яка зруйнувала їхній шлюб і поламала її життя, звати Христина... І він не може її покинути. Тобто Оксану з дітьми може, а її, Христину, не може... От прямо зараз у черзі за крупами і консервами він каже це Оксані і чекає, що вона має його зрозуміти. А вона не може... Натомість їй до нестями схотілося викинути це все із зболілої голови до біса. Аби нічого не чути й не бачити. І йти. Довго-довго. Туди, де немає жодної живої душі. Тільки земля, трава і дерева. Багато-багато дерев. Ліс. Стати посеред того лісу і... завити. Голосно-голосно. Аж поки весь біль, що застряг гострими скалками в грудях, не розтопиться і не виллється назовні гарячими гірко-солоними ручаями. А потім впасти на землю, скрутитися, скоцюбитися і зникнути... Бо несила терпіти...

Оксану витверезив гуркіт гвинтокрила, що пролітав низько над будинками. Зберися, ганчірко, в тебе троє дітей і на дворі війна. Ти маєш бути сильною. Вона вдихнула. Видихнула.

— Я розумію, — її вираз обличчя став холодним, жоден мускул не зворушився. Андрій відчув, як віддаляється. Такою він свою дружину ніколи не спостерігав. І вона сама ніколи не уявляла себе в такій ролі. — Я. Все. Розумію.

Через півтори години вони, нарешті, завершили покупки. Вони мовчки несли додому важкі сумки, наповнені продуктами.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Діти радісно зустріли своїх батьків, ніби не бачили їх цілу вічність. Вони були на сьомому небі від щастя. Все, що відбувалося навколо, вони сприймали як захоплюючу пригоду. Протягом дня так зголодніли, що почали з азартом розбирати сумки з продуктами, намагаючись знайти щось смачненьке серед пакетів з крупами. Готувати їжу було необхідно, і бажано, щоб вистачило на кілька днів. Оксана швидко вирішила: борщ! Тож поки Андрій телефонував знайомим, щоб уточнити їхні подальші плани, вона зайнялася замочуванням квасолі та підбором овочів.

З екрана ноутбука долинали новини. З-за вікна чулися тривожні сигнали, а гучні удари розривали тишу. Діти разом з Андрієм змайстрували у коридорі величезне гніздо-лежанку, тоді як Антон і Софійка намагалися переглядати мультфільми, а старший, Макс, невпинно тицяв у кнопки свого телефону.

Оксана була занурена у приготування. У великій каструлі об'ємом десять літрів (меншої вона просто не вміла використовувати) повільно варилися реберця, картопля та квасоля. На окремих сковорідках тушкувалися морква, цибуля та буряк з томатним соусом. Оксана акуратно нарізала капусту, перевіряла бульйон на сіль і помішувала засмажку, щоб вона не пригоріла. Раптом їй пригадалося, що її бабуся завжди додавала в борщ товчене сало з часником. Сало в наявності, часник теж — Оксана дістала ступку з верхньої полиці. Почала товкти, і в цей момент її наповнила незабутня ароматика. У дитинстві вона не звертала на це уваги, але зараз її внутрішній світ ніби змінився. Борщ перетворився на символ чогось близького, вічного і непорушного, що передавалося в родині з покоління в покоління. Вона помішувала червоне вариво, як у трансі. Всі тривоги кудись зникли, а в душі стало легше, думки прояснилися. Навіть звуки вибухів вже не лякали так, як раніше. Вона відчула в собі силу і впевненість — вона впорається. Бо повинна захистити своїх дітей і передати їм це, таке рідне, вічне і непорушне. Щоб і вони відчули цю силу і могли продовжувати жити.

— Мам, коли вже їсти? Скільки ж тут смачного аромату!

Промийте свої руки.

Її малеча вишикувалася один за одним у ванній.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Євгенія Михайлівна проживала на тому ж поверсі, що й Оксана. У її квартирі жив рудий кіт, а на підвіконнях розцвітали білі глоксинії. Її діти залишили країну близько двадцяти років тому. Тому, коли Оксана приготувала борщ, вона із задоволенням принесла каструльку й для сусідки.

— Дякую, моя дорога, — сказала Євгенія Михайлівна, зворушено витираючи сльози. — Як ти себе почуваєш?

Тримаймося! Якщо вам знадобиться підтримка, завітайте до нас. Не залишайтеся наодинці.

-- Спасиба, спасіба бальшоє. І ви захадітє.

Останніми днями Оксана зустріла багатьох своїх сусідів. Вони прожили разом в одному будинку роками, але часто навіть не обмінювалися привітаннями. Проте тепер, щоденно виходячи на вулицю, мешканці обговорювали новини: де можна знайти продукти чи ліки, де розташовані блокпости, які населені пункти потрапили під контроль. Люди об’єднувалися, допомагали одне одному. У ці моменти доброти їхні втомлені обличчя випромінювали світло. Оксана зрозуміла, наскільки багато чудових людей її оточує, і від цього тепла їй ставало легше на душі.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

— Через рік вирушаємо в дорогу. Востаннє запитую: ви з нами чи ні? — Танюха знову намагалася переконати Оксану відправитися на захід, адже там затишніше. — Для вас у бусику є три вільні місця. Софійку можеш взяти на руки.

— Ні, Таню. Ми якось впораємось тут.

На вулицях лунають постріли. Хліба не вистачає. Чого ви ще чекаєте?

Це триватиме недовго. У нас не так вже й погано. Вирушайте без нас.

-- Добре, Ксю, -- Оксана чула, як Танюха нервує, -- ви бережіть себе, гаразд? Ми подзвонимо, як кудись доїдемо.

-- І ви себе бережіть. Цьомай дітей, привіт чоловіку, -- в Оксани чомусь стисло в грудях. -- Щасливої дороги.

Корвалмент не допоміг. У грудях нещадно нило, ніби притисло брилою.

У той день Танюха не виходила на зв'язок, і наступного дня ситуація не змінилася. Оксана безперервно телефонувала — і їй, і її чоловікові, і дітям, повторюючи спроби знову і знову. Але кожного разу чула у відповідь: "Ваш абонент недоступний"...

Март 2022 року

— Мам, чи боляче помирати? — Софійка уважно дивилася в очі Оксани.

Я не в курсі, дорогенька.

-- Макс теж так сказав, -- мала на мить задумалась. -- А як я дізнаюся, що померла?

Ти залишишся з нами, ми витримамо, мій коханий.

Оксана тулила до грудей малу, вдихала солодкий запах ніжного русявого волоссячка і чимдуж намагалася не розревтися, аби її не лякати. Оксана має бути спокійною, щоб не травмувати і так зляканих дітей. Розважливою і дуже спокійною. Але зрадницькі сльози застилали очі і котилися щоками, як ріки. В яких втопитися б. Але треба жити. Бо діти.

Софійка випросталася з обіймів, глянула на матір.

-- Ти плачеш? Не плач. Все буде добре. Макс так говорить.

— Якщо Макс так вирішив, то це точно так і буде, — усміхнулася Оксана.

— Дякую! Я також для хлопців візьму, — сказала вона, зібравши печиво в обидві руки, і помчала до братів у коридор.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

— Чекати більше не можна. Потрібно вирушати, — сказав Андрій, затягуючись сигаретою за сигаретою. За вікном лунали постріли, які не вщухали. Місто стало ареною військових дій: солдати з автоматами, броньовані машини, тіла загиблих, які могли залишатися на узбіччях протягом кількох днів.

Знову пролунав гучний удар, і будівля затряслася; вдалині почулася тривожна сирена, а навколо розсипалися уламки скла.

-- Як це сталося? -- Оксана також закурила. -- Залізниця зупинила свою роботу, Романівський міст знищено, а зони евакуації піддаються обстрілу.

— Та ховатися немає куди, запаси продуктів вичерпуються. Ми не можемо ставити під загрозу наших дітей.

До вечора всі речі були упаковані, і було вирішено з самого ранку пересуватися перебіжками до мосту — єдиного місця в Ірпені, яке ще залишалося доступним для виїзду з міста.

Оксана використовувала водостійкий маркер, щоб написати на спинах дітей їхні прізвища, імена, по батькові, адреси та номери телефонів. Вона намагалася відволіктися від думок про те, що ці записи можуть знадобитися. Проте її уява малювала жахливі картини, які співпадали з реальністю того часу. Софійка весело змигала носиком, і Оксана не змогла стримати усмішку. Але її руки невпевнено тремтіли. Всередині все кликало до сліз, але вона знала, що має підтримувати дітей, адже вони повинні вірити, що все буде гаразд. Тому вона мусила триматися будь-якою ціною.

Протягом року Макс і Антон, з рюкзаками на спинах, чекали біля входу, а Софія тримала перед собою переноску з морським свином на ім'я Семен.

-- Усе взяли? Готові? -- Андрій ще взувався, а Оксана побігла перевірити, чи перекрила газ і чи всюди вимкнули світло.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Євгенія Михайлівна відкрила двері миттєво, ніби напередодні знала, що хтось прийде. Вона тримала на руках свого рудого кота, snugly загорнутого в теплу картату хустку.

Все ж таки, єднайтеся. Добре. Я стежу за квартирою.

Оксана простягнула їй ключі.

Ось на кухні я розклала на столі крупи та консервацію — це для вас. Якщо не буде труднощів, полийте, будь ласка, орхідеї, добре?

-- Ну канєшна, канєшна.

А може, ви все ж вирішите поїхати?

— Ні, куди мені йти? Залишуся вдома. Росіяни теж люди. Не чіпатимуть. Якби Україна не чинила спротив, ми б навіть не помітили змін у владі. А зараз... Каска на камінь. Брат на брата. Накликали біди. Ох... — вона махнула рукою і важко зітхнула.

Оксану охопило волнение. Однак часу на спори та пояснення не залишалося.

-- До побачення, Євгеніє Михайлівно. Тримайтеся.

— Щасливої дороги! — бабуся швидко провела пальцем у повітрі, малюючи маленький хрестик. — Бережіть себе.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

До Романівського мосту кілометри два діставалися перебіжками. Десь зовсім поряд стріляли. Під ногами ковзалася підмерзла багнюка. Оксана тримала за руку Антона, Андрій -- Софію, Макс біг попереду сам. Ще трохи. Ще зовсім трохи. Онде вже люди. Розгублені, розхристані і зосереджені водночас. З наплічниками за плечима, з клунками в руках, з дітьми, з тваринами -- з тим, що вдалося взяти в дві руки і рушити із свого усталеного розміреного життя в нікуди. Дід на милицях, молода жінка з малям і торбою через плече, підліток із величезним псом на повідці, бабця в інвалідному візку, який пхає така ж сама стара.

Міст — це вивернуті внаслідок вибуху плити. Осколки асфальту і бетону розкидані навколо. Арматура виглядає як іржавий скелет. А поруч швидко тече чорна вода.

Люди переходять ріку по уламках мосту і дерев'яних щитах. Військові керують процесом:

— Швидше, тут пробиває!

Зберігаємо відстань! Продовжуємо рух вперед!

-- Голови вниз!

Звуки під мостом стають лункими, металевими, ніби з потойбіччя. Оксана переставляє ноги, не відчуваючи тверді, -- дрібне каміння, хиткі дошки, слизький бетон. Вона боїться випустити руку Антона, тримає в полі зору Андрія з Софійкою і Макса.

Раптом Андрій почав комусь несамовито махати рукою. З натовпу, де люди чекали на евакуацію, йому у відповідь теж хтось змахнув. Жінка. Висока, в чорному пуховику і зеленій шапці. Христина. Андрій глянув на Оксану:

Просто, будь ласка, нічого не говори зараз, зрозумів? Я не можу її покинути.

Оксана не вимовила ані слова. Навіть якби хотіла, їй несила було щось говорити. Макс зиркнув на матір, підбіг до батька, перехопив руку Софійки... і Андрій помчав. До жінки в чорному пуховику і зеленій шапці.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Ситуація склалася так, що подорожували не всі разом. В одному мікроавтобусі опинилися Оксана, Софія та Антон, а в іншому — Андрій, Макс і Христина. Водій дав вказівку жінкам з дітьми займати місця біля вікон, тоді як чоловікам слід було перейти глибше в салон. З першого погляду це виглядало досить жахливо, але таке розташування мало діяти як захист. На всіх евакуаційних автомобілях було написано "Діти", тому обличчя чоловіка біля вікна могло стати причиною обстрілу. Тож Оксана з Софійкою та морським свином у переносці сіли прямо за водієм, а Антон влаштувався поруч на чиїхось речах.

На виїзді з Ірпеня їх все ж піддали обстрілу. Проте, на щастя, люди залишились живими, і обидва автомобілі дивом змогли покинути небезпечну територію.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

У Вінниці тихо. Ніби інший вимір.

Ми зупинилися біля навчального закладу. На вході жінки з термосами запрошують нас скуштувати гарячий чай. Літній чоловік веде нас всередину будівлі, прямуємо до їдальні.

Ви з малюками?

Вирішили залишитися чи продовжите шлях?

Оксані раптово в руку потрапив бутерброд, який хтось їй подав.

-- Туалет по коридору праворуч. Сідайте, де бачите.

Люда, принеси, будь ласка, пиріжки та котлети!

Оксана разом із дітьми, а Андрій з Христиною, влаштувалися за сусідніми столами.

Софіє, відклади ту сумку для перенесення!

Я не покладу це на підлогу, адже там холодно.

Ось вільне крісло. Сідай сюди.

-- Мам, Семен теж їсти хоче.

Пишна жінка в спортивному костюмі насипала в пластикові одноразові мисочки борщ. Інша, бліда і тоненька, мов тростинка, роздавала гарячі паруючі пиріжки і котлети.

Оксані здавалося, що такого смачного борщу вона ще ніколи не куштувала. Діти насолоджувалися їжею в тиші. Софія обережно протягувала між прутиками переноски шматочки хліба, годувала Семена. Андрій і Христина тихенько перекидувалися словами. Оксана нахилилася над своєю тарілкою, і раптом її очі заповнилися сльозами. Вона намагалася стриматися, але гарячі солоні краплі потекли самі по собі. Вони котилися по щоках, лоскотали шкіру і падали прямо в борщ.

— Мам, — Макс відстав тарілку, — все гаразд, мам.

-- Так, усе добре, синку, -- Оксана спробувала посміхнутись, -- просто хвилинка слабкості.

Вони лягли спати на матах у спортзалі. Світла не вмикали, бо там уже відпочивали люди, напевно, ті, що приїхали раніше. Діти, ледь повкривавшись ковдрами і торкнувшись подушк, поснули, як після маківки. А Оксані не спалося. Десь заплакала дитина. Якийсь чоловік увесь час кашляв. Хтось шепотівся. Пахло злежаною білизною, шкільною їдальнею і втомою.

Проте необхідно було хоча б трохи відпочити. Завтра вранці знову вирушимо в подорож. Ми плануємо поїздку до Тернополя.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

На наступний ранок, після майже безсонної ночі, дорога видалася Оксані ще складнішою. Зупинки на блокпостах були лаконічними, тож до Тернополя вони приїхали раніше, ніж очікували. Місто вітало їх ясним блакитним небом і галасливими пташиними зграйками, нагадавши про те, що весна вже настала. Після цього відбувся обід, реєстрація та поселення на тимчасове місце проживання.

Гуртожиток нагадав Оксані студентські роки -- коридорна система, один санвузол на дві кімнати, одна кухня з кількома плитами на весь поверх. Оселилися з Андрієм і його Христею в суміжних кімнатах. Чого не зробиш заради дітей. Але тонкі стіни і щоденні зустрічі в душі та на кухні стали для Оксани ще тим випробуванням. Аби триматися, вона знайшла собі віддалену роботу, плела маскувальні сітки для військових із місцевими волонтерами і ходила в сквер кормити голубів. Їй чомусь здавалося, що так вона пришвидшить перемогу. Ну, бо голуб -- це ж символ миру, отакий от логічний ланцюжок собі намалювала. І вірила.

І ще... було неймовірно бажання повернутися додому.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Оксана зайшла в під'їзд і, піднявшись по сходах, дісталася до своєї квартири. Двері виявилися відкритими. Вона переступила через поріг. У коридорі безладно лежали матраци, подушки та пледи, так, як їх і залишили. Навколо панувала тиша.

Оксана рухалася поволі. Ніби могла когось стривожити. Спальня. Велетенське ліжко, зібгана ковдра, засохлі рослини у вазонах на підвіконні. Холодно. Раптом тишу прошив свист, глухо гупнуло, під ногами захиталося. Оксана притислася до стіни, зіщулилася, закрила голову руками. Навколо відбувалося щось гучне і страшне. Ставало важко дихати. Коли вона розплющила очі, навколо стояла густа завіса з пилу та диму. А від дверей до вікна по підлозі рваною раною зяяла чорна діра. По краях -- клапті лінолеуму і шматки бетонного перекриття, що так-сяк трималися на металевих прутах... Пролом лякав і манив водночас. Оксана впала навколішки, зазирнула в безодню і дихати перестала. В розколині червоніла і тьмяно виблискувала жива плоть. Вона дрібно тремтіла, ніби була частиною велетенської істоти, якій боліло. А далі, в самих надрах пораненого єства, потужно пульсувало. "Серце", -- подумала Оксана і з подивом усвідомила, що так само відлунює в її скронях і б'ється в її грудях.

Вона прокинулася з тим почуттям, коли важко зрозуміти, то був сон чи ні.

Протягом року Євгенія Михайлівна зателефонувала. У їхньому домі відбулася надзвичайна подія. Хоча під'їзд залишився неушкодженим, більшість вікон були розбиті.

Місто знову починало оживати. Після всіх страждань, зруйнувань і болю, воно підводилося, заповнюючи тріщини і знову знаходячи сили. Проте все виглядало інакше. Знайомий двір, ще з порожніми ямами від вибухів. Понівечений, але витривалий будинок, який вистояв у всіх негараздах. Зношені сходи в затемненому під'їзді. Замок чинив опір усім спробам. У руках Оксани відчувалася тремтіння. Можливо, стіна зсунулася через вибухову хвилю. Але, зрештою, двері піддалися і відчинилися.

— Прибирайте речі на місце. Максе, постав чайник на плиту.

— Мамо, немає електрики.

Потрібно увімкнути на щитку. Я зараз це зроблю.

-- Софіє, поклади вже ту переноску.

— Мамо, Семен має кашель, він захворів.

Не хвилюйся, все буде добре.

-- Антоне, діставай батон і ковбасу, будемо робити бутерброди.

Нарешті вони повернулися додому. Приємно, що Оксана влітку змогла організувати установку нових вікон. У квартирі стало тепло і затишно, а протяги більше не турбували.

Хтось постукав у двері.

-- Оксаночка, діточки, я так рада вас бачити, -- за пів року Євгенія Михайлівна помітно здала. Вона схудла, змарніла, під очима лягли темні кола. Окремою несподіванкою стала її українська, якою бабця раніше не розмовляла принципово.

— Як справи? — запитала Оксана, наливаючи бабусі чай і одночасно готуючи бутерброди.

-- Та що я? Я -- живу... -- Євгенія Михайлівна махнула рукою. -- А пам'ятаєш Катю з сином, ваші діти разом у пісочниці гралися часто? -- бабця затнулася. -- Вбили їх, прямо в дворі. В дворі і поховали тоді... А Влада? Видний такий мужчина, з третього поверху, в теробороні служив, -- вона знову на мить замовкла. -- Загинув... А Люсю, що хліб пекла і людям роздавала? Теж немає... Вона хворіла, а таблєток не було...

Євгенія Михайлівна не змогла стримати сліз. Ледь чутно схлипуючи, вона нагадувала малюка. Сльози стікали по її вицвілому обличчю, гублячись у глибоких зморшках, і падали в чашку з чаєм...

Рижик покинув цей світ. Він лякався грюкотів, мабуть, серце... А квіти в'яли. Змерзли. Ще тоді, коли вибухи розбили вікна...

Оксана ніжно обіймала бабусю і гладила її по голові, немов маленьку дитину. Без жодного слова. Словам не було місця тут.

Вони повернулися. Треба жити далі.

Андрій і Христина сповістили про свій приїзд за приблизно двадцять хвилин. Тепер вони опинилися на порозі, відчуваючи певну невпевненість.

— Заходьте, будь ласка, — сказала Оксана, витираючи руки рушником, поки йшла до дверей. — Що трапилося?

— О, нарешті ти вдома! — вигукнула Софія, поспішивши до батька з широко розкритими руками для обіймів. — І Христина теж!

По одному з дитячої кімнати виходили хлопці.

— Привіт! — сказав Андрій, простягаючи руку для вітання обом. Вони відповіли на жест. Потім Андрій вручив дітям пакети з іграшками та частуваннями. — Ну що, давайте подивимось, що там усередині!

– Ось і все, тепер це в холодильнику, – сказала Христина, передаючи Оксані сумку з продуктами.

На яку тему це?

-- Я, -- Андрій затнувся, -- їду завтра. В учебку. Потім на фронт.

Оксана не вимовила ані слова.

-- Просто хотів зайти, дітей побачити.

-- Проходьте.

Малі разом з Андрієм вирушили до кімнати, щоб розпакувати речі, а жінки направились на кухню.

На плиті готувався борщ. Оксана підмішала засмажку, і в кухні заповнився насичений аромат. Христина зблідла:

Чи можу я відкрити вікно трохи ширше?

— Звичайно, — продовжила Оксана приготування їжі. Вона уважно окинула поглядом бліду Христю:

В очікуванні малюка?

— Я не впевнена, — відповіла жінка, злегка знизивши плечима.

Оксана витягнула запальничку, взяла сигарету з пачки і підпалила її. Зробивши глибокий вдих, вона зітхнула, а потім швидко загасила недопалок у попільничці.

Як щодо чаю з лимоном та м'ятою? Він чудово допомагає при токсикозі.

-- Так.

Оксана виставила на стіл таріль із фруктами:

Угощайся на здоровье!

Знову пролунав звук сирени. Увечері це сталося вже не вперше.

— Що ж це вони таке запускають, що аж такий шум здіймається? — сказала Оксана, ставлячи чайник на вогонь. Раптом погасло світло.

Чорт забирай! Ти мене чуєш, Христю? Ми впораємось. Найголовніше — ми всі в порядку.