Чому ми зазнаємо поразки в інформаційній боротьбі?

-- Знаєш, чим поліцейський відрізняється від журналіста? -- спитав офіцер, вчепившись у моє плече. -- Поліція захищає людей. А ви, журналісти, заробляєте на стражданнях.

Ці слова пролунали від нього одразу після ракетного обстрілу дитячої лікарні Охматдит у Києві, не упускаючи можливості висловитися. Ми з колегами намагалися донести до світу правду про те, що трапилося.

Я вже чув про таке раніше. Однак у Києві, неподалік від ще димлячого житлового будинку, який постраждав від обстрілу, поліцейський заважав моєму колезі знімати, з violent ударом по його камері. Він не давав йому можливості виконувати свою роботу.

-- За стрічку! -- кричав він.

Схоже, що правоохоронці оголосили війну журналістам. Вони маскують факти обстрілів, приховують масштаби руйнувань і не дозволяють світу дізнатися правду.

Коли я перебував у Газі, все виглядало зовсім по-іншому. Після авіаударів палестинці активно шукали журналістів. Люди діставали поранених з-під уламків і переносили їх до камери.

-- Покажи це світу! -- кричали вони.

Це працює, і зараз це особливо помітно з реакції світу.

У 2022 році війна прийшла до нас додому. Тоді міністр внутрішніх справ Денис Монастирський зрозумів головне: без преси ми програємо. Без преси Захід не побачить трагедії України, і допомоги не буде.

Він вживав усіх зусиль, щоб світ дізнався про Бучу. Його команда вивозила нас у найнебезпечніші регіони. Ми подорожували його вертольотами до районів, які зазнали сильних ракетних атак у Вінниці та Запоріжжі.

Я згадую, як російські медіа поширювали міфи про манекени в Бучі. Але журналістський контроль зруйнував ці вигадки. Монастирський зумів подолати пропаганду. Тоді поліція, рятувальники та журналісти діяли спільно. Він особисто навідувався до нас і запитував:

Які ще кроки необхідні, аби світ усвідомив істину?

Ми спілкувалися. Ми демонстрували. Світ звертав увагу.

Через рік його не стало. Вертоліт зазнав аварії. І разом із ним обрушилася наша інформаційна боротьба.

Зараз ми її програємо.

Існує елементарна правда: без журналістів не відбулося б подій.

У суспільстві з’являється переконання, що журналісти діють підло, вторгаючись у людські страждання з камерами в руках, занадто близько показуючи біль. Хочу запевнити, що я відчуваю сльози під час зйомки. Але якщо я замовчу це – значить, я закриваю очі. Я приховую правду від світу.

На основному фотозмаганні перемагає зображення страждаючого російського військового. Росія витрачає мільйони доларів на пропаганду. Все частіше можна почути: "Це Україна атакувала". А ми, у свою чергу, все частіше відповідаємо:

Журналістам вхід заборонено. Це надто жорстоко.

За лінію. За обмеження. Приберемо, підмінимо -- тоді буде можливо.

Складається враження, що правоохоронці діють всупереч істині. Вони підтримують нову наративу, вигадану Кремлем: українські медіа поживають на людських трагедіях. Натомість замість надання допомоги, їхня мета – створювати перешкоди.

Російська пропаганда висловлює свою щиру вдячність за це.

Якщо це не зміниться -- ми залишимось одні. Світ відвернеться. А тоді поліція пересяде з нових західних пікапів на старі російські "буханки".

Протягом багатьох років я займався висвітленням діяльності поліції. Я мав можливість познайомитися з порядними офіцерами та генералами. Наразі вони перебувають на передовій.

Хочу звернутися до начальників поліції: журналіст, що має акредитацію від Міністерства оборони, часто володіє більшим досвідом роботи в зонах конфлікту, ніж багато військових. Журналіста з акредитацією слід розглядати як важливого партнера, як рятувальника, і надавати йому всебічну підтримку.

А тим, хто відповідає за інформаційну політику країни, потрібно терміново змінювати наративи -- і пишатися своїми журналістами.

У цій війні загинув 91 журналіст. Майже стільки ж, скільки рятувальників. Але журналістів -- у рази менше. Це штучний продукт.

ФОТО - медики надають допомогу пораненому чоловікові після обстрілу російськими балістичними ракетами в Києві, Україна, рано вранці у четвер, 24 квітня 2025 року. (Фото/Єфрем Лукацький)