"Адже це моя батьківщина". Які чинники спонукають жінок залишатися в Україні?

Заповнити порожнє місце.

Наталія Заїка: Дослідження, проведені як українськими, так і міжнародними організаціями, охоплюють не лише нашу війну, але й глобальні військові конфлікти та природні катастрофи, які змушують численні людей залишати свої домівки. Ці роботи зосереджуються на тих, хто виїхав, та на тих, хто повернувся. З одного боку, цю категорію населення вважають вразливою. З іншого боку, з точки зору дослідження, виїзд виступає як важливий тригерний момент. Ситуація змінилася: було так, стало інакше, і ми починаємо аналізувати ці трансформації.

Зображення: надане Наталією Заїкою Наталія Заїка

Незважаючи на те, що більшість людей, які опинилися в зонах стихійних лих або військових конфліктів, залишаються вдома, вони часто залишаються поза увагою дослідників. Це явище в науковій сфері отримало назву "упередження мобільності" (mobility bias). Вважається, що якщо люди вирішили залишитися на місці, то їх все влаштовує і вони почуваються добре. Проте, говорячи про війну, можна припустити, що ситуація далеко не ідеальна. Ми прагнемо підкреслити, що ті, хто залишається, також мають свої потреби та виклики.

Більш того, акцент досліджень на мігрантах, які виїхали, сам по собі сприяє посиленню міграційних настроїв. Це формує особливий суспільний діалог: дехто залишив рідну країну, хтось повернувся, ми аналізуємо ці випадки, а результати досліджень потрапляють у медіа. Внаслідок цього, ті, хто залишився, опиняються у тіні, стаючи практично невидимими.

Переїзд завжди є складним і стресовим досвідом. На початку повномасштабного вторгнення рішення залишити рідну країну часто приймалося неусвідомлено, адже страх за власне життя спонукав людей до дій. Багато хто не планував виїзду, але, відчуваючи загрозу, вирушали в невідомість. Ті ж, хто залишився в країні в перші місяці, змушені адаптуватися до нових умов і вчитися орієнтуватися у зміненій реальності. З часом рішення покинути батьківщину стає дедалі складнішим. Багато людей мають родичів або знайомих, які виїхали, і розуміють, що нове життя в іншій країні вимагає значних зусиль: потрібно вивчати мову, знаходити роботу, пристосовуватися до нових умов. Тому не всі мають можливість або бажання зробити цей крок. Це стало ще однією причиною, чому ми вирішили провести дослідження. Існує теоретична концепція, відома як "аспіраційна спроможність", яка розглядає співвідношення між намірами та можливостями. Питання полягає в тому, чому люди не виїжджають: чи це пов'язано з небажанням, чи з обмеженими ресурсами? Можливо, вони мають обов'язки перед іншими? Ця інформація є важливою для формування державної політики. Якщо значна кількість людей прагне виїхати, то, отримавши можливість, вони можуть реалізувати свої наміри, що, в свою чергу, призведе до нової хвилі міграції.

Изображение: EPA/UPG Українська родина біженців прибуває у Польшу Штрихи до портрета

Мабуть, доречно почати з загальних статистичних даних, які допоможуть створити загальну картину вибірки. У дослідженні взяли участь жінки у віці від 18 до 60 років, які на момент опитування мешкали в Україні. Від початку повномасштабного вторгнення 39% з них були змушені тимчасово залишити свої домівки. Більшість переміщувалися територією України, тоді як майже чверть вирушили за кордон. Серед тих, хто мав досвід виїзду, найчастіше поверталися наймолодші жінки до 30 років – їхній відсоток становить 34%. У той же час жінки віком 30-39 років поверталися рідше – лише 6%. Дослідники вважають, що наявність неповнолітніх дітей у представниць цієї вікової групи може бути значним стримуючим чинником. Приблизно половина опитаних жінок перебуває в шлюбі, а близько такої ж кількості не мають дітей до 18 років. У 52% респонденток є люди в оточенні, які потребують їхньої постійної підтримки в повсякденному житті.

На момент проведення опитування, переважна більшість жінок була зайнята на роботі (61 %). Загальний рівень безробіття становив 16 %, але серед внутрішньо переміщених осіб цей показник був значно вищим – досягав 21 %. Майже половина з опитаних жінок виявилася в найнижчих економічних категоріях: 14 % респонденток зазначили, що не можуть забезпечити себе навіть необхідними продуктами. Ще 34 % можуть купувати лише їжу, але з придбанням одягу вже виникають труднощі. Серед внутрішньо переміщених осіб таких 56 %, і 64 % з них вимушені знімати житло. Загалом 74 % українок заявили, що їхнє фінансове становище помітно або частково погіршилося з початком повномасштабного вторгнення.

Що ж змушує жінок в Україні залишатися на місці?

Згідно з результатами дослідження, для 79% жінок залишатися в Україні є важливим, з яких 45% вважають це критично необхідним. Різні чинники, такі як вік, сімейний стан, наявність власного житла та фінансове становище, мають значний вплив на ці показники. Наприклад, серед жінок, які орендують житло, 73% підкреслюють важливість залишатися в Україні, тоді як серед тих, хто має власне житло, цей показник зростає до 82%. Щодо жінок, які стикаються з фінансовими труднощами і не можуть дозволити собі купівлю продуктів, 66% з них відзначають важливість перебування в Україні. Натомість серед жінок з більш стабільним фінансовим становищем, які можуть дозволити собі практично будь-які витрати, цей показник сягає 85%.

З несподіваним відкриттям. Жінки, які проживають в населених пунктах, що опинилися під окупацією або в межах бойових дій, не демонструють більшої готовності до еміграції. Для них перебування в Україні є настільки ж важливим, як і для жінок з інших областей.

Зображення: Дослідження, проведене Центром економічних стратегій та Інститутом поведінкових досліджень. Графік 1. Яка для вас важливість залишатися в Україні та у вашому місці проживання.

Цікаво, що наявність дітей не змінює бажання виїхати з країни. Всупереч популярним уявленням, матері з дітьми мають таку ж потребу залишатися вдома, як і жінки без дітей. Крім того, мешканці сіл не прагнуть залишитися на батьківщині більше, ніж жителі міст.

Цінність цієї справи важко переоцінити. "Необхідно підтримати сім'ю в їхньому прагненні мати певну кількість дітей. Це — найкраще, що ми можемо зробити."

Можливість залишатися з родиною є основною причиною, чому більшість жінок в Україні обирають залишитися. Це підтвердили 91 % опитаних. Також важливу роль відіграє відчуття приналежності до батьківщини: 88 % жінок вказали, що залишаються "бо це моя країна". Крім того, 72 % респонденток зазначили, що мають власне житло або господарство, що також впливає на їхнє рішення. Цей фактор стає дедалі значнішим з віком: чим старша жінка, тим більше він для неї важливий. А 67 % опитаних відповіли, що не хочуть їхати нікуди.

Фото: Дослідження Центру економічної стратегії та Інституту поведінкових досліджень Графік2 Причини залишатися в Україні

Серед різноманітних аспектів, що стосуються дітей, таких як простота у виборі школи чи секції, а також покращений доступ до медичних послуг в Україні, найзначнішим для матерів залишається забезпечення того, щоб їхні діти виховувалися в рідному мовному та культурному контексті.

Природно, що для ВПО менше значення як стримувальні від еміграції фактори мають житло, робота і бажання бути поруч з друзями. А для жінок, які повернулися в Україну з-за кордону, важливу роль відіграє кращий доступ до медичних та інших послуг.

"Перебування тут, в основному, є свідомим і добровільним рішенням."

Наталія Заїка зазначає, що в Україні найбільше цінують сімейні зв'язки та патріотизм. Найбільш оптимістичним аспектом цього процесу для неї є те, що залишатися в країні — це, в основному, усвідомлене і добровільне рішення. Коли я висловлюю цю думку, я підсумовую те, що спостерігала в комплексі всіх відповідей і даних.

Серед багатьох аспектів мене вразила надзвичайно висока підтримка варіанту "адже це моя країна". Мабуть, тому, що в дослідженнях зазвичай важко зустріти 90 % у будь-якій категорії. Це майже нереально, адже це фактично означає, що підтримують практично всі. І для мене це, безумовно, позитивний знак.

Цікаво, що в нашому дослідженні ми заклали можливість для відкритих відповідей — у графі "інше" респонденти можуть висловити будь-які свої думки. Всі дослідники знають, що, на жаль, лише близько 1% опитаних скористається цією можливістю. Це вже стає свідченням того, що у людини накопичилось щось важливе, що потребує висловлення. Зазвичай у цій графі фіксуються думки, які не були враховані в запропонованих варіантах відповідей.

У нашому дослідженні кожна четверта учасниця заповнила розділ "інше". Деколи це були цілі абзаци, що складалися з кількох речень. Багато людей, незважаючи на те, що вже обрали варіант "це моя країна", ще раз повторювали: "це моя країна, я не хочу звідси їхати" або "чому я маю залишити своє місце?" Серед понад 500 відкритих відповідей абсолютна більшість складалася з різних варіацій фрази "це моя країна". Вони говорили: "Я тут народилася, я тут живу, і хочу залишитися тут". Іноді це було дуже зворушливо. Наприклад, одна з відповідей звучала так: "Тут похована моя донька, яку вбила російська ракета, і я не маю наміру звідси їхати". Звісно, під терміном "це моя країна" кожен вкладає свій особистий зміст, і було б цікаво детально дослідити це питання. Проте в загальному, люди варіюють від більш вузького "тут мій дім" до більш загального "це моя країна".

Зображення: надане Наталією Заїкою Наталія Заїка

Багато жінок, які проживають на прифронтових або в окупованих районах, все ще сподіваються повернутися додому. Часто ця надія є досить ірраціональною, оскільки мова може йти про повністю знищені міста. Проте існує глибока віра в те, що чим ближче вони будуть до рідного дому, тим швидше зможуть повернутися. Деякі виїхали з небезпечних територій, але в них залишилися близькі — іноді це батьки або родичі. Люди не бажають залишати Україну, оскільки це допомагає підтримувати зв'язок з рідними, що також є важливим фактором їхньої стійкості.

Одночасно ми почули й інші думки: "Я не бажаю залишатися тут, ця країна мені не до вподоби, але мій чоловік не може покинути її. Як тільки у нього з’явиться можливість, ми вирушимо разом". Це фактично цитата.

Загалом дослідження чітко показало, що насправді важить найближче коло. Спільнота в ширшому плані -- друзі, колеги по роботі, сусіди -- відіграє значно меншу роль у прийнятті рішення виїжджати чи залишатися. Скажімо так, звичайно, ці зв'язки значущі, але втратити їх менш болісно. Люди хочуть залишатися зі своєю сім'єю разом, у своїй країні. І за свої населенні пункти вони не так тримаються. Тобто, напевно, люди вважають, що такі ширші зв'язки можна налагодити десь. Якщо я переміщаюсь усередині країни, навколо все ще мої люди і я можу тут знайти собі коло спілкування.

На цю тему є багато культурологічних, антропологічних досліджень. Українське суспільство належить до такого бульбашкового типу. Люди живуть у бульбашках, які складаються з доволі тісного кола своїх. На противагу є суспільства для яких спільнота, місцеве ком'юніті важливіші. Приміром, так влаштоване скандинавське суспільство. З цього випливає дуже багато поведінкових патернів: наскільки ми бачимо потребу одне одному допомагати, робити якийсь внесок на благо свого ком'юніті тощо.

Отже, коли ми залишаємося в межах своєї захисної оболонки, бажано переміщуватися в її рамках. Водночас, у разі виникнення серйозних загроз, ми перетворюємося на єдину, спільну бульбашку. Але для цього потрібен справжній імпульс. Якась незначна подія, що не стосується нас особисто, навряд чи змусить нас залишити власну бульбашку.

Чи існує велика кількість людей, які думають про виїзд за межі країни: які фактори спонукають до цього, а які стають на заваді?

15 % жінок так чи інакше розглядають можливість виїхати за кордон. Найчастіше про еміграцію замислюються молоді жінки у віці 18-29 років. Серед цієї групи таких 26% і це в півтора рази більше, ніж в інших вікових категоріях.

Зображення: Дослідження, проведене Центром економічних стратегій у співпраці з Інститутом поведінкових досліджень. Графік 3. Чи обмірковуєте ви в даний момент можливість виїзду за межі країни на тривалий термін?

На прийняття рішень впливають і особисті обставини: жінки, які не перебувають у шлюбі, частіше замислюються про можливість виїзду з України. Водночас наявність дітей не має значного впливу на це рішення. Цікаво, що практично немає різниці у ставленні жінок залежно від їхнього регіону проживання. Навіть близькість до зони конфлікту не змінює настрої, як можна було б очікувати. У південних, центральних та прифронтових областях частка жінок, які розглядають варіант еміграції, коливається в межах 13-15%. На півночі цей показник дещо нижчий — 10%, тоді як на заході він сягає 17%. Остання цифра може бути пов'язана з тим, що ці регіони прийняли значну кількість внутрішніх переселенців.

Зображення: Дослідження, проведене Центром економічних стратегій та Інститутом поведінкових досліджень. Діаграма 4. Плани щодо виїзду за межі країни в регіональному контексті.

Значним чинником, що сприяє більш рішучому плануванню майбутнього за межами України, є попередній досвід перебування за кордоном. Зокрема, 26% осіб, які повернулися додому, знову розглядають можливість виїзду, тоді як серед тих, хто ніколи не залишав свій населений пункт, цей показник становить лише 12%. Іншим важливим аспектом є фінансове становище. Жінки, які опинилися в складних матеріальних умовах, частіше мають намір виїхати: 24% в порівнянні з 13-14% у інших групах населення.

Зображення: Дослідження, проведене Центром економічних стратегій у співпраці з Інститутом поведінкових досліджень. Графік 5. Плани на виїзд за межі країни та фінансове становище.

Якщо коротко відповісти на питання, які ж фактори виштовхують з країни, то це прагнення забезпечити собі кращий рівень життя й небезпека.

Проте не всі, хто планує виїзд, можуть реалізувати свої наміри. З усіх бар'єрів, які дослідники запропонували оцінити опитуваним, найзначнішим виявився психологічний аспект: необхідність починати все з нуля, страх перед невідомістю, мовні труднощі та культурні відмінності разом ускладнюють процес адаптації. Відсутність житла на новому місці і потреба в його пошуку та оренді також знижують привабливість переїзду. Це вимагає як моральних, так і матеріальних ресурсів. Більше половини респондентів зазначили, що не мають достатніх фінансів для цього, а 49% повідомили, що обмеження на виїзд для чоловіка або сина є для них серйозною перешкодою.

Фото: Дослідження Центру економічної стратегії та Інституту поведінкових досліджень Графік 6. Причини виїзду за кордон (я б хотіла виїхати за кордон...

Половина жінок самостійно вирішує, залишатися їм в Україні чи ні, майже чверть -- спільно з партнером і дітьми, майже кожна п'ята -- разом з партнером.

Жінки з найменшими доходами демонструють підвищене бажання залишити своє місце проживання, що свідчить про те, що їм дійсно важко, а підтримка є обмеженою.

Наталія Заїка зазначила, що кількість жінок, які розглядають можливість виїзду за кордон, насправді не є такою великою, як вона очікувала. Вона впевнена, що з усіх охочих врешті-решт лише половина вирушить закордон, якщо ситуація залишиться без змін. Адже зазвичай між тим, що люди висловлюють, і їхніми реальними діями спостерігається значна різниця. Для багатьох бажання виїхати дійсно пов'язане зі страхом мобілізації, і щойно цей фактор зникне, їхні прагнення можуть змінитися. До того ж, попередні дослідження до війни вже демонстрували невтішні результати: коли українців запитували, чи планують вони переїхати в іншу країну, 40% відповідали «так». Однак, на жаль, лише 20% з них могли б насправді виїхати, адже мають закордонний паспорт. Це базовий крок для тих, хто думає про виїзд.

В останній час все частіше можна почути думки про те, що чоловіки, які повернуться з війни, знову приєднаються до своїх родин. Однак я залишаюсь скептичною щодо цього. Мені здається, що країни, які приймали українців під час війни, можуть не надати чоловікам таку ж підтримку і статус. Коли воєнний стан буде скасовано, виїзд за кордон і легальна адаптація можуть стати значно складнішими. Це, по суті, є загальноприйнятою практикою. Крім того, ймовірно, що статус тимчасового захисту також буде скасовано, адже його основна мета — захистити людей, поки триває війна.

Аналогічна ситуація спостерігається і серед родин, які залишаються в Україні. Я сумніваюся, що після відкриття кордонів одразу виникнуть черги бажаючих виїхати. Підкреслюю, що основне питання полягає не лише у фінансовій підтримці на місці, а в отриманні легального статусу — важливо зрозуміти, на яких підставах ви плануєте виїзд.

Зображення: надане Наталією Заїкою Наталія Заїка

Момент, на який я звернула увагу, -- це те, що жінки, які мають вищий дохід, схильні залишатися тут. І це дуже цікава ситуація, бо всі дослідження показують, що з початком повномасштабного вторгнення непропорційно більше виїжджали саме заможніші. Можливо, тому що в них уже був досвід перебування за кордоном і більша впевненість у тому, що зовсім без копійки в чужій країні вони не залишаться. Так чи інакше, але тепер ситуація перевернулася. І одне з найсильніших бажань залишитись в Україні проявляють жінки з найвищими доходами, а за категоріями зайнятості -- підприємиці.

Думаю, що для жінок, які змогли адаптуватися, зберегли рівень доходів, переїзд в іншу країну, швидше за все, означатиме втрату не тільки доходів, але й соціального статусу та професійних можливостей. Оскільки дуже важко приїхати в чужу країну і піти на ту саму посаду. Це майже неможливо за дуже рідкісними винятками. Але люди мають і професійні амбіції. Тобто люди дійсно вважають, що можуть втратити в якості та стилі життя.

Те, що жінки з найнижчими доходами мають більше бажання покинути країну, свідчить про їхні складні умови життя та обмежену допомогу. Навіть найменший рівень доходів у Німеччині перевищує їхній тутешній. До того ж, існує розвинена інфраструктура, якою можна користуватися незалежно від фінансового становища: зручний транспорт, якісні дороги, хороші навчальні заклади тощо. Тому ті, хто опинився в ситуації низького доходу, втратив роботу або працює на малоприбуткових посадах, розглядають можливість виїзду за кордон як єдиний вихід.

Елла Лібанова зазначила: "Сподіваюся, що хоча б третина емігрантів повернеться. Кожен місяць війни знижує цю ймовірність."

Яким чином аналізують можливі ризики життя в Україні?

Очевидно, що українки, які перебувають за межами країни, оцінюють ризики, пов'язані з життям в Україні, значно вище, ніж ті, що залишилися вдома. Наприклад, серед жінок, які емігрували, 82 % вважають, що можуть стикнутися з труднощами через регулярні відключення електрики або опалення, тоді як в Україні цей показник становить лише 42 %. Щодо фінансової незабезпеченості, то 39 % жінок в Україні вважають, що можуть опинитися в цій ситуації, в той час як серед українок за кордоном цей відсоток досягає 64 %. Ще один аспект — знищення житла чи автомобіля внаслідок бойових дій; 29 % жінок в Україні вважають це можливим, тоді як серед тих, хто живе за межами країни, цей показник становить 50 %.

Зображення: Дослідження, проведене Центром економічної стратегії та Інститутом поведінкових досліджень. Графік 7. Відсоток жінок в Україні, які вважають, що з ними можуть статися наступні ситуації.

Одночасно можна відзначити, що оцінка ризиків жінками з різних регіонів країни не має суттєвих відмінностей. Наприклад, 36 % жінок, які проживають у прифронтових зонах, висловлюють побоювання щодо можливості втрати житла внаслідок обстрілів. Практично аналогічні дані можна спостерігати в південних та північних регіонах, де цей показник становить 31 %. Натомість на заході країни він дещо нижчий і складає 24 %.

Та сама картина і з іншими ризиками: неможливість забезпечити якісну освіту для дитини або отримати медичну допомогу. Навіть про ризик загибелі або поранення себе або когось із членів сім'ї як про імовірний кажуть 30 % жінок, які перебувають поблизу лінії фронту, і 25-28 % -- в інших регіонах.

Зображення: Дослідження, проведене Центром економічних стратегій та Інститутом поведінкових досліджень. Графік 8. Аналіз ризикових ситуацій у різних регіонах (відповіді жінок, що мешкають в Україні).

Натомість спонукатиме до виїзду зі свого населеного пункту загальна безпекова ситуація, а точніше її істотне погіршення у вигляді втрати нових територій, великих міст, посилення обстрілів. Катастрофічна ситуація на лінії зіткнення та загроза окупації країни підвищує ймовірність міграції на 24 %, до 45 %. Водночас 55 % респонденток навіть за таких обставин залишатимуться у своєму населеному пункті. Знищення житла є другим за значущістю фактором. Подібний ефект має повна втрата джерела доходів. Найменше впливають на рішення про виїзд зменшення рівня міжнародної підтримки та політична ситуація.

"Трохи підвищена частота відключень електрики, трохи більше атак, невелике зменшення прибутків — на ці незначні фактори люди не будуть реагувати."

Наталія Заїка: Ситуація в таких містах, як Київ, Краматорськ, Харків, Суми та Вінниця, безумовно, суттєво відрізняється. Проте мешканці цих регіонів, здається, мають схожі уявлення про ризики, які їх оточують. Це не є об'єктивним аналізом реального стану справ або безпеки, а радше суб'єктивним сприйняттям.

І якщо продовжувати цю тему, то, як показало дослідження, ситуація має змінитися дуже різко й одномоментно, щоб змусити людей діяти, зокрема поїхати. Трошки більше відключень світла, трошки більше обстрілів, невеличке зниження доходів -- на ці маленькі тригери люди не реагуватимуть, вони будуть адаптуватися до цього.

З одного боку, для країни це позитивний сигнал, якщо ми говоримо про ситуацію в термінах доброго та поганого. Це свідчить про те, що немає відчуття, що люди на межі відчаю, готові залишити все лише за найменшої загрози. Навпаки, наразі громадяни виявляють бажання залишитися. Проте з іншого боку, це також створює певні виклики і має свої негативні аспекти. Ті ж, хто мешкає в прифронтових зонах, також не прагнуть покидати свої домівки. Часто влада стикається з труднощами у евакуації населення з багатьох небезпечних районів. Наприклад, я з Києва і не маю наміру їхати, адже для мене тут усе гаразд. Але людина, яка живе в місті на фронті, може мати подібні думки. У контексті безпеки життя це створює серйозні труднощі.

Як переконати людей -- це такий окремий сет досліджень, і цій літературі років 50, вона теж починалася з дослідження стихійних лих, коли люди часто кажуть: ну буде ураган, уже не перший, нічого страшного, той пересиділи і цей пересидимо. У результаті вони не хочуть їхати.

Изображение: EPA/UPG

Улітку 2022 року ми провели подібне дослідження, в якому, поряд з опитуванням людей про причини їхнього залишення в прифронтових зонах, запровадили експериментальну складову. Ми демонстрували різні повідомлення, такі як "Вирушайте, адже залишатися небезпечно" або "Виїжджайте ради безпеки ваших дітей". Загалом було представлено п’ять мотиваційних варіантів, і ми аналізували реакцію людей на них. Окрім цього, ми також включили варіанти повідомлень, в яких наводили конкретні кроки, необхідні для виїзду. Основний висновок полягає в тому, що додавання плану дій до рекомендацій значно підвищує ймовірність того, що люди відреагують на наші заклики і вирушать у безпечніше місце. Отже, важливо не лише попереджати про небезпеку, але й чітко вказувати, що потрібно зробити, щоб вирушити в безпечне місце. Варто зазначити, що це дослідження проводилось у 2022 році, коли інформаційний простір був значно обмеженіший. Це не є універсальним рецептом, але основна ідея полягає в необхідності надати конкретику: де людина зможе жити, як отримати підтримку або перевести свою пенсію. Пояснювати небезпеку марно, адже вони вже в ній перебувають. Але якщо б вони почули історії про тих, хто залишив небезпечні зони, отримав допомогу та житло – це могло б змінити ситуацію.

Ще одним важливим аспектом є усвідомлення того, що рішення про те, чи залишитися, виїхати, йти в укриття чи не йти, під час війни приймаються під впливом безлічі чинників. Коли ми проводимо дослідження, моделюємо ситуації або виявляємо тенденції, важливо пам’ятати, що це все ж спрощує надзвичайно складну реальність.

Як уявляють своє майбутнє жінки, які вирішили залишитися в Україні?

Протягом наступних трьох років більшість жінок, які проживають в Україні, впевнені, що залишаться у тих же населених пунктах, де жили до початку повномасштабного вторгнення, і продовжать працювати за своїми фахами. Водночас 46% з них висловлюють сподівання на поліпшення якості життя, тоді як 20% мають побоювання щодо можливого погіршення ситуації.

Цікаво, що жінки в Україні виявилися більш оптимістичними щодо військової ситуації. 45% респонденток вважають, що через три роки війна повністю закінчиться. Водночас 45% українок, які перебувають за кордоном, вважають, що конфлікт залишиться в замороженому стані. Лише 10% жінок в Україні і 12% за кордоном очікують погіршення ситуації на фронті в порівнянні з теперішнім станом.

Зображення: Дослідження, проведене Центром економічних стратегій та Інститутом поведінкових досліджень. Графік 9. Прогнози стосовно зайнятості, якості життя та військової ситуації через три роки.

Якщо ми знаходимося тут і прагнемо продовжувати своє життя, нам потрібно вірити в те, що існує позитивний кінець цієї розповіді.

Наталія Заїка: Напевно, це прояв психологічної адаптації. У нашому попередньому дослідженні, присвяченому біженцям, ми виявили, що ті, хто мав більш оптимістичні уявлення про закінчення війни та її наслідки, висловлювали більшу готовність повернутися додому. Однак залишається незрозумілим, як саме взаємодіють причини і наслідки. Можливо, вони вірять, що все налагодиться, і війна незабаром закінчиться, тому прагнуть повернутися. Або ж їхнє сильне бажання повернутися спонукає їх створити уявлення про те, що все має закінчитися, адже поки це не станеться, їхній повернення неможливе.

Схоже, що аналогічний механізм діє і для тих, хто залишився. Нам потрібно знаходити спосіб жити, надихати себе, займатися справами, піклуватися про дітей та працювати. Якщо ж я переконаний, що через три роки Росія захопить все, а Україна зникне, тоді, напевно, мені не слід продовжувати те, чим займаюся. Або ж варто вжити більш рішучих заходів, наприклад, піти служити в армії або виїхати за кордон. Отже, загалом, якщо ми тут і прагнемо продовжувати жити, нам необхідно вірити в те, що ця історія має якесь світле завершення.

Зображення: надане Наталією Заїкою Наталія Заїка