Андрухович: Українська мова є стратегічним ресурсом та захистом від ворога.

Сьогоднішній наш гість - це людина, яка колись мріяла про славу рок-зірки, але натомість зуміла зруйнувати традиційні уявлення про радянську поезію. Його вірші пронизані іронією, водночас відображаючи сміх і глибокий біль. Його книги перекладені на безліч мов і користуються популярністю в усьому світі. Він невтомно представляє Україну на різних сценах Європи. Сьогодні ми матимемо можливість поспілкуватися з видатним письменником, есеїстом і перекладачем Юрієм Андруховичем.

Якщо б ви створювали трилер, що відображає події, які тривають вже чотири роки, де б ви розташували нас у сюжеті? Як ви вважаєте, чи близько ми до фінального вирішення, чи ще попереду довгий шлях?

Я відчуваю страх перед тим, що це може затягнутися. Справа не лише в можливості виникнення паузи або ж, як тепер модно казати, перемир'я. Ми вже сприймаємо цю ситуацію як екзистенційну війну. Ми стали дорослими і усвідомлюємо, що за деякими мірками вона триває вже сотні років. І, в будь-якому випадку, ми не можемо відчути, що розв'язка наближається.

Так, перерва можлива, і насправді хочеться про це конкретніше говорити. Наразі все виглядає так, що умови, які нас змушують виконувати, для нас смертельні. Тобто приймати їх ми не можемо, а це означає лише і тільки продовження бойових дій.

В цілому, я не вбачаю жодних можливостей для досягнення компромісу з Росією.

Отже, це ще на багато років, на ціле десятиліття?

Може й на століття. Я не знаю, скільки загалом відведено людському роду, але, власне кажучи, це може бути прописано в якихось цивілізаційних проєктах Пана Бога, чи хто там розподіляє час і простір, скажімо так. І оскільки у просторі він розподілив нам, можна сказати, найгірше з можливих місць, у сусідстві з цим монстром, то він міг і в часі накласти на нас аналогічне зобов'язання. Скільки ми є - стільки ми зобов'язані цьому монстру протистояти.

Єдине, що залишилося – це сподіватися на виконання. І, на мою думку, все це не затягнулося б так надовго, якби йшлося про щось неможливе.

Багато зараз говорять про те, що буде перемогою для України. Тому що на початку повномасштабного вторгнення слово "перемога" звучало багато, воно нас тримало та бадьорило, мобілізувало, але зараз воно виглядає чимось таким недосяжним.

Я думаю, що тут дійсно важливо домовитися про ряд якихось критеріїв. І серед них, скажімо, вступ до НАТО і до Євросоюзу. Хоча, знову ж таки, вступ до НАТО тепер виглядає як щось цілком фантастичне, але я думаю, що ми не використали до кінця свої аргументи, які ми щодо цього маємо. І в будь-якому разі хто-хто, а ми не сміємо від цього відмовлятися.

У цьому контексті, навіть якщо наше вступ до НАТО не стане безумовною перемогою для нас, це, безперечно, буде катастрофою для Росії та Путіна. Для них це найстрашніший сценарій, який тільки можна собі уявити.

Які ж у нас є контраргументи? В чому полягає наша сила? Ви подорожуєте світом, взаємодієте з міжнародними партнерами, спілкуєтеся з іноземною аудиторією. Мені важко зрозуміти, які ще доводи ми можемо запропонувати. Знімки зруйнованих домівок і загиблих дітей вже не справляють належного враження...

Є міжнародні правові аргументи. Є якісь рішення не одного саміту. Є більш як 20-річна історія нашого руху в цьому напрямі. Якраз за кілька тижнів після початку російського великого вторгнення, у травні 2022 року, виповнилося 20 років із того дня, як тодішній український уряд - ще за президента Кучми - проголосив перспективу приєднання до НАТО як єдину, як вирішальну, як таку, що забезпечить Україну від майбутніх можливих евентуальних (можливих, - ред.) втрат.

Люди за межами України знають про це. Ми, на жаль, не акцентуємо на важливих аспектах історії, адже наша влада не схильна підкреслювати позитивні досягнення своїх попередників. Вони отримали владу в 2019 році, стверджуючи, що до них державу просто розкрадали, а з 1991 року не залишилось нічого, окрім втрачених років і десятиліть. І ось, нарешті, в 2019 році з'явилися вони. Саме тому, на мою думку, їхнє мислення досі перебуває під впливом цієї інерції. Вони не дуже охоче звертають увагу на наше минуле незалежності. Можливо, вони просто не знають про це, адже в 1990-х роках були ще молодими піонерами чи комсомольцями. Але, врешті-решт, це не є основним питанням.

Мова йде про те, що для нашої країни надзвичайно важливо представити цей момент як частину історичного процесу, акцентуючи на його безперервності. Це необхідно, щоб такі недалекоглядні особи, як американський президент, не могли заглушити всі інші думки своїми нахабними висловлюваннями на кшталт "ви не існували і ніколи не будете" або "вас там ніхто не хоче бачити" тощо.

Отже, цьому шуму з його боку слід протиставити глибоке розуміння, варто представити це як тривалий шлях народу до визначеної мети.

Сьогодні ви провели публічну лекцію для студентів Українського католицького університету (УКУ), і зараз ми спілкуємося в Центрі Андрія Шептицького цього ж університету. Ви також виступаєте на міжнародних платформах. Чи відчуваєте різницю в комунікації в цих різних середовищах?

Безумовно, різниця помітна і легко зрозуміла. Ми, а також наші західні прихильники — люди, які бажають нам добра і підтримують нас, все ж опинилися в різних інформаційних середовищах. Західні прихильники України часто перебувають у стані безнадії, адже їх турбує те, що ми страждаємо: вони бачать, як ми гинемо, отримуючи в основному інформацію про руйнування через свої медіа. Це важливо, що вони отримують ці відомості, але їхній фокус зосереджений на руйнуваннях, людських жертвах та нездатності України тривалий час чинити опір. Хоча факти кажуть про інше, ця інерція все ще триває.

В Україні наше сприйняття реальності, на мою думку, є значно більш різноманітним і глибоким. Це, зрештою, зрозуміло, адже ми живемо тут і відчуваємо все на власному досвіді — хтось у більшій мірі, хтось у меншій. Те, що відомо за кордоном, також має місце в нашій свідомості, але ми ще спостерігаємо багато позитивних моментів, які не є лише результатом якогось штучного натхнення чи "марафону". Цей позитив має своє об'єктивне підґрунтя.

Об'єктивно існують успіхи ЗСУ - як на рівні якихось маленьких операцій, так і на рівні загалом протистояння вздовж такої лінії фронту з такою довжиною - історики майбутнього будуть оцінювати дії наших Збройних Сил як якийсь абсолютний феномен в історії військового мистецтва. І це все при тому, що всі засоби обмежені. Тобто це просто свідчення надзвичайно високої воєнної культури. Оці два слова не дуже поєднуються, але це існує - воєнна культура.

Ми спостерігаємо за зростанням дітей, бачимо, як вони йдуть до школи. Ми знаємо, що під час тривоги вони ховаються в укриттях. Усе це складається в своєрідну поліфонію нашого життя. Це багатогранна картина нашого буття. Тому діалоги з різними аудиторіями відрізняються. Коли я спілкуюся із закордонними слухачами, мені часто доводиться розповідати про нашу стійкість і відчайдушний опір. Я намагаюся переконати їх у важливості і необхідності продовження підтримки України, адже ми знаємо, як захищатися, і успішно це робимо. Крім того, наша боротьба насправді захищає тих, хто знаходиться на заході.

А оце безпросвітництво в них не підштовхує їх до того, що, можливо, і їхні країни, їхні війська можуть взяти зброю в руки й піти захищати Україну?

Це було б неймовірно, і я ніколи б не подумав, що ця думка стане для мене нав’язливою. Спочатку, на початку великого вторгнення, я не усвідомлював, яка насправді ситуація з військовими силами в європейських країнах. Я вважав, що там все на високому рівні, що армії готові до дій. Але з часом ставало все більш очевидним, що багато чого у них не так, як уявлялося.

Проте з іншого боку, коли знайомі поляки починають стверджувати, що українці навмисно залякують нас цими загрозами, повторюючи, що якщо ми не будемо їх підтримувати, то війна прийде до нас, - це начебто їхня свідома стратегія, аби залучити нас до конфлікту, який не є нашим, а їхнім. Тому важливо сприймати це спокійно і розуміти, що українці готові вдатися до різних засобів, щоб забезпечити участь інших армій на своїй стороні.

Цю ідею важко заперечити на даний момент. Проте мені здається, я знайшов певну паралель до теперішньої ситуації. Я вважаю, що країни, які зараз не залучені, врешті-решт вступлять у конфлікт. Це не буде ініціатива України, а Росія, яка втягне їх у війну. Вона продовжить свої дії, і для цього не обов'язково досягати перемоги над нами. Чим більше вона відчуває запах крові, тим більше їй хочеться діяти. Вона дедалі більше усвідомлює свою безкарність і, ймовірно, піде далі. Можливо, через посередництво таких осіб, як Трамп, вона вимагатиме від Польщі контроль над Сувальським коридором до Калінінграда, і це стане новим етапом. Отже, я вважаю, що цей наступний етап неминучий.

Ви мене про трилер запитували, я вже в категоріях серіалу відповім: неминучий наступний сезон цього серіалу - що Україна не залишиться сама в цьому театрі бойових дій. Але не тому, що нам прийдуть допомагати, а тому, що на тих, на кого ми сподівалися, просто нападуть. Ті самі, хто на нас. Тобто буде версія Перл-Гарбора.

В одному з ваших інтерв'ю ви згадували, що на початку повномасштабної агресії ви мали надію, що після втрати тисячі своїх солдатів росіяни усвідомлять реальність і скажуть: "Досить". Але цього не сталося. Чому, на вашу думку, вони залишаються в такому стані?

Моя помилка в цих сподіваннях полягала в тому, що я все ще вірив: спільнота людей, відома як росіяни, вже змінилася. Я думав, що весь цей процес трансформації суспільства і технологічного прогресу спонукає їх ставати більш комфортно налаштованими, людьми, які не прагнуть до смерті. Але виявилося, що це не так. Москва та Санкт-Петербург залишаються осередками цього комфорту. Можливо, й інші великі міста також. І звідти не так вже й охоче підписують контракти, що ведуть до загибелі.

Натомість я не взяв до уваги те, що в цьому регіоні існує величезний простір, де панують злидні та відсталість, включаючи тотальну розумову відсталість, деградацію людських якостей, а також генетичний алкоголізм, який передається з покоління в покоління. Це можна порівняти з особливою зомбі-спільнотою, яка живе в своїй реальності.

Я спирався на власні спогади, коли говорив про події, які відбувалися під час мого життя, зокрема про "невеличку спеціальну військову операцію" в Афганістані. Тоді Радянський Союз продовжував контролювати інші народи своєї імперії. Однак наприкінці 1980-х років цей радянський режим вже відчував тиск зсередини і змушений був почати відступ. Одним із важливих чинників цього процесу стали солдатські матері, які стали рушійною силою потужного суспільного руху—комітетів солдатських матерів. Цей рух зародився в Росії, де жінки активно протестували під військкоматами та в інших місцях.

І ось мені здавалося, що воно ж десь ще зовсім недавно було. Може, мені так здається, що недавно, бо це все помістилося в моєму житті, в моїй біографії. Але я ніде навіть натяку на це не бачу в теперішній Росії. Якісь антивоєнні активісти, яких переловили і попересаджали вже протягом перших тижнів чи місяців, - це так мало, це таке якесь незначне, це просто на рівні похибки - так соціологи сказали б.

Таким чином, з моменту 1991 року ця спільнота зазнала значної трансформації, яка ще більш посилила ті жахливі інстинкти, що завжди її супроводжували. Вони були не лише поглиблені, але й технологічно адаптовані, перетворившись на постійне мародерство. Це стало своєрідним технологізованим середньовіччям.

Тут є певна все одно межа, яка мусить десь колись настати. І через те, мабуть, хочеться його прізвище якось по-іншому вимовляти, але той, хто в Кремлі, спробував якось одного разу через загальну мобілізацію поповнювати лави армії - в нього не склалося. Він розлякав тоді трохи своїх людей. Отже, все-таки хочуть жити. А якщо вже ідуть на ці контракти, то за дуже великі гроші. І моя надія така, що гроші не можна друкувати без кінця, повинні почати працювати економічні закони. Коли виявиться, що так, вони дають там два мільйони рублів за цей контракт, але це вже фактично папірці просто. Може, ми дочекаємось цього моменту.

Ви проходили службу в радянських збройних силах, а ваше походження – західна частина України. Як правило, призовників з цього регіону часто відправляли на службу далеко в Росію. Це стосувалося і мого батька. А де саме ви проходили службу?

Я проходив службу в Україні. Перші шість місяців навчання проходили в Чернівцях, а наступний рік я провів у військових частинах, розташованих у Вінницькій області, що теж не надто далеко. Важливо зазначити, що моя служба тривала півтора року після закінчення університету. Я мав вищу освіту, як і багато інших. Тоді існувала можливість продовжити службу в Афганістані, де війна все ще тривала.

Я ніколи не знаходив офіційного підтвердження цьому твердженню, але серед нас, курсантів, існувала певна легенда. Вона стверджувала, що радянська влада виявилася матеріально зацікавленою в тому, щоб не відправляти нас на смерть в Афганістан, адже за п'ять років навчання в цих вищих навчальних закладах було вкладено чимало коштів на наше навчання та стипендії. Фактично, освіта була безкоштовною. Тому здавалося, що нас збережуть, і ми опинимося в не найгірших бойових підрозділах. І справді, я не пригадую, щоб хтось із нашої чернівецької навчальної групи став сержантом, який потрапив до Афганістану.

Були представники всіх національностей, як тоді говорилося. Були росіяни, були балтійці, була Центральна Азія. Одним словом, така мішанина. Закавказзя також.

Чи існувала російська дідовщина?

Були постійні конфлікти на національному ґрунті, але це додавалося справді до загального цього пригноблення, яке називалося дідовщиною. Це доповнювалося, звичайно, всіма цими "чурка", "хохол". А молдаван - просто "молдаван", там це само по собі вже було пейоративом (найгірше, - ред.). Ну, і так далі.

Тобто навіть на заході України росіяни, які служили тут, все одно були першим класом, вважали себе вищим сортом?

Ну, думаю, що так. Ситуація доволі заплутана, адже не зовсім ясно, хто саме вважався росіянином. Чи йдеться про тих, хто приїхав з Російської Федерації і потрапив, наприклад, до чернівецького гарнізону, чи ми маємо на увазі російськомовних людей загалом? Адже в той час всі, хто говорив російською, вважалися росіянами.

А хто тепер українці?

Ну, це питання ми вирішили ще в 1991 році.

Мова відіграє, безумовно, дедалі важливішу роль. Я думаю, що ми взагалі повинні ніби переглянути таке ставлення до неї як до певної, гуманітарної винятково, цінності.

Просто ми чуємо аргументи - і необов'язково, що це військові, - десь там у коментарях люди пишуть: а от є військові, які російськомовні, але вони боронять Україну.

Є дещо важливе. Я б просто підкреслив, що рівень захищеності наших військових значно нижчий. Справа в тому, що їхні комунікації стають зрозумілими для противника. Я хотів би наголосити, що популяризація української мови не є лише завданням філологів, які прагнуть реалізувати свої професійні амбіції, адже в їхніх дипломах вказано "українська мова і література". Це питання стратегічної важливості для нас. Це створює понятійний бар'єр між нами та ворогом, а також формує наш ідентичнісний захист.

І врешті-решт, в умовах бою, в умовах польового протистояння, я вважаю, це неправильно, коли ворог розуміє 100% усіх розмов наших бійців. Ну, добре, для цього вигадують якісь шифрування і таке інше. Але насправді це питання виживання наших військових - відрізнятися мовою. З 2014 року політикам, які тоді до влади прийшли після Майдану, було важливо просувати цю тезу - "дві мови - одна країна".

"Единая страна - єдина країна".

У цей період територіальна цілісність, здавалося б, була під захистом. Проте, з початком великого вторгнення ситуація кардинально змінилася. Тепер ми все ясніше усвідомлюємо, що перебуваємо не лише в середовищі, де панує російська мова, а в зоні, де є реальна загроза нашому існуванню, оскільки навколо нас звучить саме ця мова.

Я можу продовжити цю тему далі, наприклад, торкнувшись всіх цих підліткових проявів насильства, які пов'язані з використанням вибухових пристроїв та публічними побиттями таких же підлітків, як і вони. Здається, що новим трендом стало нападати на військових на вулицях. Усе це, на мою думку, пов'язано з їхньою вільною володінням російською мовою. Якби в них були труднощі з нею, вони, напевно, не витрачали б час на спілкування в телеграм-каналах, а шукали б альтернативи іншими мовами. Тому ця ситуація дійсно викликає серйозне занепокоєння, і нам необхідно стратегічно змінити підхід до цього питання.

Чому ж російська мова залишається такою привабливою? Дозвольте розповісти вам історію моєї знайомої, у доньки якої була лише українська мова, і вона абсолютно не знала російської. Коли вони вирушили до Польщі, дівчина несподівано почала спілкуватися російською. Причина – її нові подруги: одна з них — дівчинка з Миколаївщини, яка тікала від війни, а інша — російськомовна дівчинка з Білорусі. Разом вони почали спілкуватися саме цією мовою. Моя знайома намагалася переконати свою доньку, пояснюючи, чому це не зовсім правильно, і що російська мова має негативні асоціації. Але ж підлітки часто вважають російську мовну культуру чимось привабливим і естетично красивим, що й стало причиною такої зміни.

Негативізм, так, вважаю, що це часто визначається суб'єктивними факторами. Іноді одна російськомовна дівчина має сильнішу харизму, ніж інша, або ж навіть обидві. Складно узагальнити це до певних правил чи принципів. Я пам'ятаю, як у дитинстві це дуже дратувало мою бабусю. Коли вона виходила на двір, а нас було шестеро чи семеро, і всі ми спілкувалися російською, хоча серед нас лише один був російськомовним. Коли я повертався додому, вона завжди говорила: "Не можу зрозуміти, чому ви, шестеро українців, спілкуєтеся його мовою!" Це, напевно, той комплекс, який потрібно постійно розглядати і аналізувати.

Проте цей комплекс використовує Трамп, стверджуючи: якщо люди спілкуються російською, то вони автоматично є росіянами.

І Трамп бере на озброєння, і багато хто з наших закордонних симпатиків - як привід дати нам чергову добру пораду про те, що це ж так чудово насправді - дві мови в одній країні, та підтримуйте і одну, і другу, спілкуйтеся. З цим нічого не вдіємо, аж поки не заговорить уся країна українською.

Добре, це справжня утопія - у своєму житті я цього не переживав. І, можливо, навіть не бажав би, щоб це стало реальністю, адже мені було б трохи незручно від цього. Однак, те, чого я прагну, і те, що є насправді, здається мені цілком можливим і логічним - українська мова повинна займати провідну позицію. Тобто, вона повинна мати безумовні переваги у всіх сферах. І за замовчуванням вона повинна бути мовою, яку використовують у повсякденному житті.

На початку військового вторгнення ви виступали на одній сцені з паном Шишкіним, особистістю, що має російське походження, але вже не є громадянином Росії. Це викликало обурення в українській інтелектуальній спільноті, яка запитувала, як можна підтримувати діалог з людьми, які мають російське коріння. Ви стверджували, що важливо продовжувати спілкування. Проте деякі люди говорили, що готові викинути твори Андруховича, наприклад, "Московіаду", зі своїх бібліотек. Ваші знайомі також висловлювали бажання позбутися його книг та не мати більше справи з ним. Чому, на вашу думку, деякі особи, як Арестович, можуть публічно висловлювати свої думки, тоді як вам це забороняється? Чому Арестович має можливість співпрацювати з Латиніною, обговорюючи негативні аспекти українців, а ви опиняєтеся під критикою?

До речі, деякі користувачі мережі, які завдали атаки, насправді переплутали два прізвища. Вони запитували: "Що ви від нього взагалі хотіли? Він же там..." і далі слідувало описання Арестовича. Це створювало досить комічний ефект.

Я усвідомлюю, що своїм вчинком завдав болю багатьом людям. Саме тому я вже тоді висловлював жаль щодо цього аспекту ситуації. Водночас, з об'єктивної точки зору, я не відчуваю жалю, коли мова заходить про виконання певної письменницької місії. Я погодився на цей діалог не для того, щоб просто поспілкуватися з Мішею та потиснути йому руку.

А спілкуєтеся ще?

Ні, ми насправді дуже рідко отримували якісь листи, як тоді, так і раніше.

Ні, мені йшлося про розкриття суті цієї війни на норвезьку публіку. Бо все-таки Михаїл користувався оцими всіма тезами "хороших русскіх" - "це не моя війна", "це не російська війна - це війна Путіна". І це була дуже хороша нагода безпосередньо в живій ситуації це спростовувати, це заперечувати й просувати український наратив. Я погоджувався на це також через те, що це була гра для мене на своєму полі. Або по-іншому скажемо: суддя був за мене. Тобто нам визначили модератором дуже хорошого польського автора-репортажиста, якого в Україні книжки виходили, його знають. Я маю на увазі Шабльовського. Це був теж додатковий чинник. Тобто, коли все так складається, я вирішив взяти участь у цьому і дав свою згоду.

2022 рік був, безумовно, надзвичайно важливим. Особливо в перші дні вересня, коли розпочався успішний український контрнаступ: звільнення значних ділянок Харківщини, яке продовжилося до пізньої осені, коли було звільнено Херсон. Це стало сигналом для всіх — усі "сіли на коней" і рушили вперед. Які вже там розмови з росіянами — потрібно їх добивати. Треба просто направити всю кавалерію вперед і знищити їх, а також тих, хто бажає з ними спілкуватися.

Звісно, у мене та Арестовича, напевно, дещо різні уявлення про соціальну ситуацію в Україні. Для певної категорії патріотичних українців – я не ставлю під сумнів їхню відданість – його вчинки давно стали зрозумілими. Його дії не можуть завдати мені болю, адже це просто негідник, і що з нього взяти. Але, можливо, він зруйнував мої певні ілюзії про себе. Хоча я не можу цього стверджувати однозначно.

Чи варто налагоджувати спілкування з росіянами? Чи залишилися серед них ті, з ким можна вести конструктивну бесіду?

На мою думку, кожна ситуація є дуже індивідуальною. Слід ретельно оцінити ризики та визначити, що переважає — чи принесе це більше користі, чи, навпаки, шкоди. Я б не став повністю відкидати цю можливість, адже закривати всі двері — це не найкраща стратегія. І справа не лише в тому, що є "хороші росіяни", а в тому, що з цього можуть виникнути певні вигоди, які варто врахувати.

І я гадаю, що тему як таку вже нібито й зняли навіть, тобто я вже років зо два вже більше не зустрічаю якихось звітів моїх колег, українських митців про те, що ось ми відмовилися від участі, а там скасували подію, а там ще щось. Тобто вже просто ніхто на Заході не запрошує на один подіум із росіянами. Росіяни продовжують виступати - ці "хороші росіяни" продовжують виступати на подіумах. А українців організатори починають обходити десятою дорогою, бо, кажуть, ну, це ж обов'язково якийсь скандал, вони приїдуть сюди, почнуть вимагати, щоб ми вигнали цих росіян звідси, а росіяни нам цінні й важливі, тому що наша публіка ними цікавиться і на них приходить.

Таким чином, виходить, що наш голос залишається поза увагою.

Його стало менше, безумовно, набагато менше.

Ви отримали відзнаку від журналу "Ї", і капітула цього видання вручила вам нагороду за вашу інтелектуальну відвагу. Під час урочистої церемонії ви виголосили промову, в якій зазначили: "Я спостерігаю, як поширюються, на жаль, нормалізовані тенденції до округленості та вичищеності думок, обережність і зайва обережність у текстах, постійна готовність до вибачень і покаяння, а також тотальна серйозність, що фактично виключає іронію, а ще гірше – самоіронію. Я міг би продовжити цю тему, але яка в цьому користь? Тож краще я поставлю декілька запитань, точніше три. Чи зможе автоцензура привести нас до перемоги? Чи допоможе нам перемогти пафос, що виникає там, де зникла іронія? Чи може банальність, навіть якщо вона абсолютно коректна, стати ключем до нашої перемоги?"

Це, власне, тому і питання. Я не знаю відповідей.

У тому сенсі, що я фактично з осені 2022 року більше не пишу щотижневих колонок і взагалі намагаюся якомога рідше писати якусь сьогоднішню публіцистику, так, це можна називати автоцензурою.

Чи присутня в цій кімнаті, яку ми називаємо "світ", доросла особа, готова взяти на себе відповідальність, вжити непопулярних заходів та висловлювати неприйняті думки, щоб врятувати наш світ від можливого катастрофічного сценарію?

Існує надзвичайно багато шуму, який оточує нас. Я не впевнений, якими технічними засобами повинен володіти цей дорослий рятівник, або група рятівників, щоб прорватися крізь весь цей гул. Адже, насправді, існує одна зрозуміла істина: їхнє повідомлення не може бути простим. Життя не є простим, і прості відповіді тут не працюватимуть. Здатність людства сприймати складні меседжі постійно знижується. Тому я не буду здивований, якщо виявиться, що жоден дорослий чи рятівник не зможе справити вплив.

Тоді цей світ зустріне свій фінал.

Так, але, я сподіваюсь, не кінець нашій розмові. Бо треба ще знайти якийсь промінь.

Яким є цей промінь?

Просто, мені здається, ми теж повинні враховувати якусь загальноцивілізаційну катастрофу, тобто її ймовірність. Може, це і правильна ідея - "не дивитися вгору", але, мені здається, все-таки достойніше людини приймати це свідомо, у жодному разі не боятися. Але цього дійсно замало, все-таки треба намагатися рятувати. І ось тут оця проблема проблем - як це втілювати.