"Я не можу залишити своїх товаришів. Вони розраховують на мене". Війна забрала життя 43-річного військового Олександра Сопруна - Історії з життя.

Майже півтора року родина воїна жила надією, що він повернеться з полону. Дружина їздила на зустрічі з Координаційним штабом, до звільнених військовополонених, брала участь в акціях підтримки безвісти зниклих. Та цього літа надія згасла...

Олександр Сопрун народився у селі Біляни, що на Вінниччині. За освітою був учителем біо­логії, валеології та основ екології. Декілька років працював у школі, а згодом -- у будівельній бригаді: зводив будинки, монтував дахи й фасади в різних областях України.

"У тата були золоті руки, -- розповідає донька захисника Карина Куцеруба. -- За що б він не брався -- все виходило. Сам зробив у будинку двері, ліжка, дитячі колиски, гойдалки, альтанки, а декілька років тому власноруч звів ще й лазню".

"Якщо хтось потребував підтримки, він завжди був готовий прийти на допомогу. У нашій компанії всі згадували: 'Сашко – справжня душа'. Саме за цю його щирість я і закохалася в нього," – розповідає дружина Любов Сопрун.

У сім'ї Сопрунів з'явилося троє малят. У 2016 році вони вирішили стати опікунами ще трьох дітей, які опинилися без батьківської підтримки через важкі життєві ситуації.

"Тепер нас шестеро: два хлопці та чотири дівчини, - продовжує донька воїна. - Для тата не існувало межі між рідними дітьми і тими, кого він взяв під своє крило. Він завжди був надзвичайно уважним. Щонеділі він виділяв час тільки для нас. Ми відправлялися на рибалку, збирали гриби в лісі, готували шашлики та грали з м’ячем."

У серпні 2024 року Олександр відправився до територіального центру комплектування, щоб оновити свої військові облікові дані. Після успішного проходження військово-лікарської комісії, незабаром він став солдатом-навідником у 59-й окремій штурмовій бригаді, що носить ім'я Якова Гандзюка.

"Чоловік хотів долучитися до війська ще у 2022 році, але тоді свекрові ампутували ногу. Я просила: "Сашо, ну куди ти підеш? Я сама не впораюся", -- розповідає дружина. -- А після смерті свекра тяжко захворіла мати Олександра, отримала І групу інвалідності й потребувала постійного догляду. Та у 2024 році чоловік уже нікого не слухав, хоч мав усі підстави залишитися вдома. Коли Сашко був у відпустці, то ми просили його не повертатися на фронт. А він лише відповідав: "Я не можу підвести хлопців. Вони мене чекають".

27 листопада 2024 року поблизу села Петрівка Донецької області Олександр разом із побратимами прийняв нерівний бій. Опісля зв'язок із ним обірвався.

"Майже півтора року тато вважався безвісти зниклим, -- каже Карина. -- Ми до останнього вірили, що він живий, що, можливо, у полоні. Але 2 червня цього року надійшла страшна звістка. Виявилося, що його тіло повернули в Україну ще 5 вересня 2025-го... Незадовго до цього мій молодший брат Богдан пройшов майже 400 кіломет­рів у хресній ході. Усю дорогу він молився, щоб Бог повернув тата додому. І він повернув... Але не так, як усі чекали".

Карина розповідає, що її батько завжди мріяв про онуків. На жаль, перша онучка з'явилася на світ вже після його трагічної загибелі. "Ще одна з його заповітних мрій полягала в тому, щоб відкрити власну станцію технічного обслуговування. Він мав великий досвід у ремонті автомобілів і часто зазначав, що працюватиме разом із Богданом. Тепер брат запевняє, що обов'язково реалізує цю мрію батька," -- ділиться вона. "Тато добре усвідомлював, за кого йде на фронт -- за всю нашу родину. Якось він сказав Богданові: 'Синку, ти ще побачиш, я стану героєм'. Тоді ми лише усміхнулися. Але тепер, щоб батькові було присвоєно звання Героя України, нам доводиться майже на колінах просити людей підтримати цю петицію."